Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

«Shine On You Crazy Diamond».

Саме так. Це повторювалося з ночі в ніч — старшина запасу Кольорук наказував лягати, гасити світло і запускати в темряву «Pink Floyd». Ми завмирали — кожен на своєму ліжку — з мрійницькою цяткою сигаретини в зубах: я, Вітюня, Шевчук і, здається, Карлуша Волох. Після перших же гітарних зойків, таких, пригадуєш, дещо езотеричних, Кольорук обов’язково вимовляв піздєєєц. З ночі в ніч, завжди у тому самому місці, уявляєш? Піздєєєц. Саша Шевчук відверто його недолюблював і за його відсутності висміював. Це було як знущання над моїм культом. Я схилявся перед Кольоруком, на той час він був одним із моїх нечисленних святих — німб над головою, глибоченні западини очей, тремтіння красивих нервових рук, пластика голосу. Якийсь такий східний пророк! Я відійшов від нього лише згодом — коли він надто брутально вліз у моє перше, гм, кохання. До речі, Чорну Книгу Антонича я теж позичив у нього — і жив з нею кілька місяців. Чорт забирай, який нерозривний ланцюг! Стільки нової поезії, стільки ночей, стільки програних мною преферансів, Антонич, переписування Антонича від руки. Ну і нарешті той грудень.

А скажи-но, що все-таки трапилось у грудні?

Чудо. Мене запросили жити до художників. Виявляється, Кольорук, покидаючи всіх нас надовго задля якоїсь там кількамісячної переддипломної практики, лишив щось на зразок свого духовного заповіту і пустив гуртягою інфу про мене як про волею Божою поета. Віддаю належне — мені в лице він цього ніколи не казав, мабуть, з міркувань педагогічних. Тобто в живі очі він переважно розмазував мене по стіні і вічно повторював ах ти, інтеліґенте гнилий. Але поза очі розповідав усім, що я волею Божою поет. Хоч він тоді й не вірив у Бога. Але, мабуть, вірив у Божу волю. У кожному разі саме завдяки його, здогадуюся, вельми яскравій піар-кампанії я й потрапив до тієї містичної кімнати. Там жили художники — винятковий для Поліграфу сорт людей. Вони студіювали Мистецтво Книги і були схожими на середньовічних рицарів Таємного Ордену — носили грубі светри, потерті плащі, довге волосся, бороди і — часом — берети. Їм ішлося про те, щоб до них на вільне койкомісце тимчасово не підселили якусь одноклітинну почвару, скажімо, з механічного. Тобто вони саме шукали гнилого інтеліґента собі до компанії. Бо вони створили у тій своїй кімнаті зовсім інакший прекрасний світ: стелажі з книгами, свічки, репродукції, платівки, ангели, крила, зітхання, яблука, чай і сухе вино. Так я потрапив до Касталії. Перше, що я там відчув — це радість праці. Уявляєш? Вони любили працювати, себто годинами, днями і ночами длубатися у своїх проектах — ілюстрацій, шрифтів, обкладинок, титулів, колонтитулів і колофонів, вони працювали тушем, гуашем, чорнилом, олівцями, пензлями, пастелями — усім, що малювало. Праця вважалася кайфом. Їхній побут був цілком підпорядкований цьому кайфові, а отже, впорядкований. Як усі ченці, вони відволікалися виключно на дівчат — тих, що найкрасивіші. Хоча й дівчат вони приводили до своєї кімнати переважно з єдиною метою. Ти знаєш про що я?

Здогадуюся.

Ні. Вони частували їх сухим вином, чаєм, яблуками і малювали з них портрети. Я хотів бути художником, і мені почало писатися. Часом вони просили читати що-небудь уголос. Я вмирав, у мене пересихало в роті, мій голос панічно втікав хрін знає куди, я дочитував звідкілясь із дна своєї найглухішої бочки, але їм усе одно подобалося. Вони любили мене і вважали рівним собі, я не міг цим потайки не пишатися. Звісно, там, серед них, я знайшов собі ще одного святого. То був Смичок. Він був — я не маю іншого слова — геніальний. Це було все разом — рисунок, малярство, акторство, спів, гра на багатьох музичних інструментах, сюрреалізм, гумор, свобода. Це був Ганс Гольбайн Молодший — не менше! Слухай, виберися тут, у Берліні, до картинної ґалереї й подивися роботи Ганса Гольбайна Молодшого, тільки так ти зрозумієш, хто такий Смичок! Він читав уголос речення з першої-ліпшої книжки — і мені хотілося прочитати її всю. Він умів таким чином переповідати фільми, що з них якнаочніше вилазило все потаємне, до того ж виявляючись головним. Я досьогодні завжди і всюди намагаюся співати позичені в нього пісні — чи то лемківські, чи якісь козацько-турецькі. Він навчив мене з головою занурюватись у хорали, маґніфікати й ораторії. Він був рокером і бітником і пронизливо сурмив у старовинний ріжок з якогось південного степу. Багато років по тому я написав «Елегію післяноворічного ранку» і там є про нього: Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, // в якому всі музики триста років // шукали кайф і висновки глибокі, // а нам зостались метушня і шок… ну і так далі, а потім, уже ближче до кінця: Хоч ми й були, мов мандрівні актори, // і в нас був Ігор — він сурмив, як ас! До речі, деякі коментатори схильні бачити за цим Ігорем цілком інших людей. Тому принагідно заявляю: той Ігор — Смичок! Нікому з вас, мудаків, не відомий геній.