Про запах сірки не пам’ятаю. Але все-таки чим закінчилася та історія?
Хе, вона ще досить далека від закінчення! Гаразд — пунктиром. Уяви собі, що за якусь годину я таки підводжуся: мене чекають, мене чекають, вони голодні, вони без копійки, я мушу йти. Потім цей неймовірно довгий історичний прохід по Львові. Майорівка, Пагорб Слави, могили радянських воїнів-визволителів. З яким презирством вони на мене дивилися! Сходження по Леніна вниз (ну звичайно, я не сідав до трамваю!), попри танк на постаменті, паралельно до колії, ще нижче, повз будинок, де мешкав з батьками Дябо Липа, далі той кінотеатр — як він там? Згодом я все-таки опинився у трамваї, щоправда, не у двійці, а в сімці, там, навпроти святих Петра і Павла з їхніми безалкогольними німбами. Потім — затемнення. Пам’ятаю лиш те, що різко почало сутеніти, а я кружляв лабіринтовими коридорами Поліграфу чи то в пошуках аудиторії зі своєю групою, чи то невідомо де покинутого дипломата з крокодилячої шкіри (і тисячі чужих рублів у ньому). Якось так виявилося, що його вже зі мною не було. Скільки годин я був у дорозі? Куди мене заносило? Під Оперу? На Янівський цвинтар? На Високий Замок? Останнє було підказкою: Високий Замок. Звідкілясь це вилізло якимось таким двадцять п’ятим кадром. Деякі лекції нам за браком місця читали не у головному корпусі, а в розташованих поблизу школах — 28-й та 19-й. Ця друга стояла на схилі Замкової гори. Я піднявся до неї вже майже витверезілий. Кашельок ілі жизнь — чомусь стукотіло в моїй голові. Порожнеча вечірніх, ледь освітлених сходів і коридорів навіювала екзистенційний жах. На третьому поверсі я пережив трепет дежавю. Мені здалося, наче я вже бував тут сьогодні. Мій нікому не потрібний крокодил дочікувався мене на одному з підвіконників. Скільки часу він так простояв, нікому не видимий у своєму четвертому вимірі? Кашельок ілі жизнь, видихнув я і відкрив його. Бабло виявилося на місці: синя пачка (розпечатана), зелена (неторкнута) і жмуток осінніх рубльовок. Я переможно і дещо знахабніло відчинив двері класу навпроти. Викладачка античної літератури саме заливалася про щит Ахілла. Я, увесь у захоплених спалахах двадцяти п’яти пар очей (герой! герой!), недбало запитав дозволу сісти. «Сідайте, товаришу старосто», — відповіла вона з таким пісним невдоволенням, що я назавжди зрозумів: друзями нам не бути. А я ж міг і з вікна викинутися, Галино Степанівно.
Отже, все-таки гепі-енд. Тобі щастило. Тобі завжди так щастило?
Щастити мені почало щойно у грудні. Так, у грудні я наче потрапив на іншу планету. Причому не виходячи з того самого гуртожитка. Я просто змінив кімнату в ньому. Однак перед тим у моє життя увірвався Кольорук. Це був хтось, кому я вперше на світі показав свій зошит з віршами. Це був Хтось.
У такому разі — про вірші. Ти писав їх і далі?
Фактично ні. Зміна ландшафту виявилася попервах паралізуючою. Однак я й далі жив з таємною думкою, що я поет. Записування віршів, зрештою, ніколи не є вирішальним. Важливіше їх проживати. До того ж я томився в передчутті і, напевно, через те тримав коло себе свій зошит — завжди на відстані витягнутої руки. Як сталося, що одного з вечорів я показав його Кольорукові? Ха, знав би ти, як мені було в ті хвилини — я намагався курити орбіту за орбітою і навіть не дивитися в його бік, поки він читав. Насправді я все одно дивився — не очима, а всім собою. Моє серце билося збожеволілим птахом. Дозволяю собі цей вислів, бо тоді я ще допускався подібних висловів. Ця мука тривала з півгодини, не менше. Кольорук був інститутською знаменитістю, монстром і динозавром. Йому саме виповнилося десь із двадцять п’ять, він здавався в тих стінах вічним — вічним студентом або Вічним Жидом, що пройшов крим і рим, літав у космос, горів у танку і так далі. Зовні він нагадував трохи Тараса Шевченка, а трохи Володю Мулявина з ансамблю «Пєсняри». Тільки значно худіший і хрипкіший від обидвох. Не було такої людини в гуртожитку, котра б хоч раз не змушена була вислухати його вірші. Він просто вривався до кімнат або зупиняв першого-ліпшого в коридорі — і змушував. У нього була цілком геніальна горлянка і він писав приблизно таке: Ховали хліб на припічку, // молились Богу. // Мала-манюня скрипочка // виспівує волого. // Смичок, мов птах, по струнах — // стриб-стриб, цвірінь! // Сусідських душ відлуння. // Тінь. І от саме йому я показав той свій зошит.
І тоді він прочитав його, і…
Знаєш, він висловився схвально. Він, щоправда, кинув зауваження, що типу я повинен більше образів брати із життя, але у ті часи всі кидалися такими зауваженнями, це було своєрідним слоґаном: література повинна йти від життя. Зрештою, тяжко цьому щось заперечити. Література? Життя? Усі ці поділи надто умовні. Але я не про те. Ситуація з моїм поетичним самовикриттям отримала невдовзі — чи не наступного ж дня? — цілий ланцюг подальших наслідків. Кольорук раптово захотів жити з нами, в нашій кімнаті, тож, користуючись якимись власними адміністративними впливами, змусив забратися геть узбецького Шухрата. Відтоді все й почалося: преферанс, вірші, безсоння, тисяча сигарет на ніч, продажні поети 60-х, шукання рими, сварки з приводу Сальвадора Далі або комунізму, ритуальне слухання в темряві «Pink Floyd». Це був альбом «Wish You Were Here» — він починається й завершується такою колосальною сюїтою, ти пам’ятаєш…
Читать дальше