Метафора — це транспортний засіб. Як довго нам ще підійматися?
Судячи з лопотіння вгорі, зовсім недовго.
Але всі ті крики лунають знизу. І тільки знизу. Ми підіймаємося чи сходимо вниз?
Яка тобі різниця? Я вже казав — це ніякі не крики, це шумові ефекти вітру.
Ні, якби це були шумові ефекти, як ти кажеш, вітру, то вони долітали б згори. Звідти, де вітер шарпає шматтям і крізь прорізи вривається у крайню плоть вежі. А це зовсім інше, це голоси знизу і вони робляться настільки виразними, що я невдовзі почну розпізнавати деякі з них.
А, може, навіть усі?
Не всі відразу. Серед них є й такі, котрих я не чув по двадцять років.
Але всі вони прийшли до тебе. І чекають у твоєму підвалі. Тобі таки доведеться до них зійти.
Самому? А ти?
Без мене. Вони зібралися виключно задля тебе, ці кілька сотень людей там унизу.
Ти хочеш мене покинути?
Я почекаю тут, поки ти зійдеш. У тебе тільки двадцять сходинок, ти сам так вирішив.
Боже, який гармидер вони зчинили! У них там що, пиятика?
У них там велика радість — бачитися з тобою. Нікого не обійди увагою. І по змозі любов’ю.
Дай мені свій ліхтарик. Там цілком темно.
Тобі темно? Тоді заплющ очі. Я починаю відлік. Від двадцяти й донизу. Я стоятиму тут. Ти почуєш, як я вголос лічитиму. Я стоятиму в цих дверях.
Ти не зачиниш їх? З того боку? Відкриті двері — то незбагненна радість.
Цілком збагненна.
Коли мені розплющити очі?
Я скажу коли. Ти почуєш. І тоді залишишся сам. Іди не озираючись, я поки що за твоєю спиною.
На кого ти мене покидаєш?
Перестань кривлятися, йди. Двадцять.
Дев’ятнадцять.
Вісімнадцять. І ти побачиш воду.
Сімнадцять.
Шістнадцять. І ти побачиш берег.
П’ятнадцять.
Чотирнадцять. І ти побачиш небо.
Тринадцять.
Дванадцять. І ти почуєш кожен голос.
Одинадцять.
Десять. І ти впізнаєш кожного з них.
Дев’ять.
Вісім. І ти будеш дуже щасливий.
Сім.
Шість. Бо ніхто нікуди не зник.
П’ять.
Чотири. І ніколи не зникне.
Три.
Два.
Амінь.
…
Чуєш, ти? Два! Ну, чого ти спинився? Ще тільки крок і — все, спалах! Зроби ще один крок, чуєш, ти?!!
* * *
Як це читається?
Що ти маєш на увазі?
Назву станції. Ки, ігрек, ес, а, ки.
Напевно, це читається «Кисак». Якась котяча назва, з мультфільму. Ну от — поїхали далі. Що мені особливо подобається — у них потяги не мурижать на станціях так довго, як у нас. Одні пасажири вийшли, інші зайшли — і вперед, якого біса стояти.
І у вагоні так чистенько, не те що в нас.
Тату, а скільки ще до Праги?
Годин вісім або й дев’ять, увесь день до самого вечора.
Більше дев’яти годин. Добре, що вже ніде не пересідаємо.
Цілий день, класно! Мені подобається їхати. Я міг би так їхати й десять днів. У цих горах можна знімати кіно про індіанців.
У наших горах теж.
Але ці гори дикіші. І набагато вищі. І в них є скелі, а в нас немає.
Ти просто не знаєш. Ми ще поїздимо разом — я покажу тобі в нас такі скелі…
Цього року, напевно, сильно вродили ягоди. Два роки тому під Прагою було повно ожини в лісах.
Як на ожину, трохи зарано. А суниці вже, певно, відійшли. Хоча хто його знає? Всюди по-іншому.
Ма, а пам’ятаєш — там їздили такі двоповерхові потяги, і всі люди везли з лісу чорні ягоди?
Ожину, тоді було повно ожини. У п’ятницю пополудні пів-Праги виїздить за місто — збирати ягоди по лісах. У неділю над вечір вони повертаються, там просто яблуку ніде впасти в їхніх вагонах, а це тільки половина людей, бо друга половина їде своїми машинами.
І мотоциклами. Або катерами по Влтаві. Один такий потяг у неділю ввечері зійшов з рейок, пам’ятаєш?
Не вигадуй.
Чому я вигадую? Тату, вона забула. Двоповерхові вагони поперекидалися догори колесами. Всі люди були геть чорні від подавлених ягід. Хтось написав у газеті, що то був потяг з неграми.
А, пригадую! У нас про це повідомляло албанське радіо. Сто тисяч африканських партизанів у лісі під Прагою. Приблизно так.
Що один, що другий. Давайте трохи подрімаємо. У мене очі злипаються після тої ночі в чопському душогубнику.
Я не хочу спати. Я хочу дивитися за вікно.
А я візьму собі в буфеті пляшку пива, чеського. Подивимося, за що його так вихваляють.
І мені кофолу. Або лимонад. Але краще кофолу.
Ми обов’язково купимо тобі у Празі нову куртку, літню. Таку, як я бачила два роки тому. Тобі добре у світло-синьому.
А мені ковбойські штани, з багатьма кишенями! Ма, ти поспи, якщо хочеш, ми не будемо голосно. Або взагалі не будемо — так ніби в нас зашиті роти. У Празі є такий музей, і в ньому виставляють зовсім маленькі людські голови, з кулачок, але справжні. Колись це були живі люди, уявляєш? У них усе на місці — очі, ніс, вуха — але роти зашиті такою грубою ниткою.
Читать дальше