Юрій Андрухович: Таємниця. Замість роману

А де ми зараз? Ага, Зонненаллеє. Ну тоді трохи менше, як півгодини.

О, то ми знову перетинаємо державний кордон? Хоча якого біса я запитую — це і так зрозуміло. Як тільки до вагону заходять ці так звані контролери, це означає, що ми знову на кордоні.

Минулого разу вони зайшли на Остбангофі. І ніякого кордону там не було.

Значить ще буде. Раз вони там зайшли, то це щось означає.

Ти про що?

Жарт. А чому ти не спитаєш, який з Берлінів мені подобається більше — Східний чи Західний?

І який?

Я ніколи не жив у Східному. За винятком кількох готелів, але в готелях не живуть, у готелях зупиняються. Слухай, я був просто приголомшений, коли довідався, що цей поділ існував раніше від муру. Тобто, що це місто вже й перед Першою світовою ділилося на два Берліни. З яких один був пролетарський і обдертий, Східний, а інший — буржуазний і нев’їбенно багатий, Західний.

Усі міста поділені таким чином.

На Східне і Західне?

На верхнє і нижнє. Нойкельн.

Нойкельн — це Кройцберґ?

Нойкельн — це Нойкельн. Кройцберґ почнеться західніше. Ми черконемо об його бік на Германнштрассе.

Шкода, що ти не звернув увагу на Ніну Гаґен.

Де, на пероні?

Ні, на біґ-борді. Там було написано Nina Hagen & The Capital Dance Orchestra. Ні, насправді падіння Берлінського муру лише прискорило прихід до влади Гітлера, як про це слушно написав Індрик.

Я це не надто розумію.

Це вимагає відмови від лінійного мислення. Зверни увагу на шріланкійця. Він уже сім хвилин без перерви жвиндить по телефону. Його співрозмовник на тому боці мусить бути винятково згідливою терплячою особою. Якщо на тому боці в нього взагалі існує який-небудь співрозмовник. Не можемо виключати, що він просто вдає — заради нас із тобою, наприклад. Але як метафізично це звучить — на тому боці! Хоч, напевно, в цих випадках слід казати, як Антонич — на другому березі.

Швидше за все він записується на автовідповідач.

Уже сім, та де — вісім хвилин?! Він що, «Рамаяну» записує?

Хай це залишиться його таємницею. Насправді все чудово — Темпельгоф.

Боже, яка пустка! Така порожнеча — і посеред Берліну. Звідси ще літають хоч якісь літаки?

У кожному разі вони ще сідають на цьому полі.

Коли Лопез каже, що він мешкає в Темпельгофі, то я відразу ж уявляю собі якісь ангари і злітну смугу, і як він щовечора прокрадається через діру в залізобетонній огорожі, і щовечора ненароком рве штани на колючому дроті. І потім він короткими перебіжками — щоб не потрапити під рухомий прожектор — перележуючи за кущами, все-таки дістається до свого нічлігу і тривожно, по-заячому, засинає на складених докупи ящиках в якомусь бомбосховищі, а на ранок його будять перші літаки, десь уже коло шостої.

Хто такий Лопез?

Можливо, я познайомлю вас. Тобі варто з ним запізнатися. Таке враження, що ми потрапили в епоху ранньо-промислового капіталізму.

Чому раптом?

Я теж не знаю «чому раптом», але поглянь на ці території за вікном. Ти ж усе одно не зможеш пояснити мені, що тут до чого в усьому цьому індастріалі. Бо ти ніколи не цікавився старими заводами.

Але мені цікаво те, що ти ними цікавишся.

Як це називалося — Паппельштрассе? Не бачу там жодної тополі.

Папештрассе. Їх і не повинно бути.

Розумієш, те, що я ними цікавлюся — це трохи заслабко сказано. Це як вічне дежа вю. У дитинстві ми потаємно лазили на територію 63-го заводу і намагалися потягнути звідти всілякий хлам. Для самопалів, наприклад. Безумовно, що нашим ворогом номер один був пан Кайда, тамтешній сторож. Ми залягали в порослому закіптюженими лопухами рові і пильнували за кожним його кроком. Там ще був ставок і в ньому розводили якихось рахітичних коропів. Пан Кайда любив порибалити і тоді він забував про все на світі. А ми в цей час устигали напиздити всяких дротів і залізяк.

Що таке «самопал»?

Саморобний пістолет. За великого бажання з нього можна було вбити людину.

Чим він стріляв?

Ми робили такі спеціальні скобки з металевого дроту. При влучанні ними в кожному разі можна було викликати больовий шок. Ну от — дивись, яка краса під нами внизу, ці колії і ця зелень між ними, цей мох! Я найбільше люблю, коли зелене продирається крізь метал, обростає його, обвиває, коли трава захоплює промислові руїни.

Це Шьонеберґ.

Ясно. Скільки нам ще зупинок?

До Весткройцу шість. Витримаємо.

Так от — пан Кайда, сторож, у жодному разі не зміг би нас наздогнати самотужки, бо в нього була дерев’яна нога. Чи якась там інша, не знаю. Головне, що протез. Але його сука, ця чорна Аза з вічно обвислими до землі цицьками! Це вона прокусила стегно меншому Твердохлібові.