Марія Матіос - Армагедон уже відбувся

Та він обдурив дітей і тут. Бо знав, що діти ніколи не мали серця на батька так само, як він не мав душі для них.

Чому так сталося — навіть живий Олексюк не міг би собі пояснити, не те, що оцей, із складеними на грудях руками із загашеною свічкою, що дивиться на своє відображення у нахабному дзеркалі другу добу безперервно. Якби можна те, не сказане, скласти у слова так, як Івановий сусід Їндало, коли доладно — коли не дуже, складає у весільну співанку все, що бачить перед собою, то Іван би був визнав, що життя своє жив так, ніби з інерції. Ну, так, як котиться машина із вимкненим двигуном.

Одружувався — бо так диктувала його чоловіча природа, але тільки не серце.

Дітей робив, бо не знав, як то дітей не робити при такому здоров’ї.

Вставав — бо не міг спати.

Спав — бо не мав сили гарувати.

Чужих жінок м’яв — бо самі йому давалися м’яти.

Але увесь довгий вік вилася перед його очима ота тоненька червона гадючка із заржавілого з роками щупака, згодом навіщось прикиданого непотребом у дровітні, — ніби паралізувала всю його волю і смак до життя.

Коли би звивалася гадюка — пробував би зітнути її косою чи сокирою. А то ж текло перед очима таке тоненьке, як цівочка із уперше займаної дівочої комірки, невинне таке гадюченя, яке хіба лише не скімлило і жала не випускало, бо ще й жала не мало, а просто повзло собі згори в долину — із різко проштрикнутого чийогось серця в стіні до Йванового — серця живого, не даючи і дня перепочинку від нестаріючого спогаду.

А слідом за гадючкою і висмикнутим щупаком на Іванові черевики всі ці роки падав розколений на двоє ґудзик.

Ґудзик був також червоний.

З жіночої блюзки.

І також кривавий.

Тоді, в Софіїній хаті, Іван наступив залитим кров’ю черевиком на одну половинку ґудзика, а далі, щоб не бачили ті, що ішли за ним також зі щупаками, непомітно поклав криваву половинку до кишені. Згодом півкруглий поранений свідок, так і не відмитий від крові, навіщось перекочував у фамільну — міддю різьблену — шкатулку, що дісталася Йванові від його батька.

Івановий батько Микола у мідній скриньці тримав гроші.

Але які то були гроші! Залізні, не паперові. Ті, що не могли ні згоріти, ні втратити свою вартість — чисті золоті й срібні. Цісарські, королівські, царські — австрійські, румунські, російські: дукати, крони, корони, червінці, леї, рублі.

Тато перед смертю навіщось нанизав їх у ґердан на золоту нитку, ніби мав намір ніколи не позбутися тої прикраси, ніби мовчки заповідав не розлучатися з тим багатством.

Та що мовчки — тато так і сказав Іванові: «Хіба вже вмирати будеш із голоду ти чи твої діти, а інакше — не думай спродувати це добро. Воно мені дісталося кривавим мозолем. А там — дітям лишиш. Але скажеш їм лише перед смертю. Бо, як дізнаються скорше від твої смерті, то за день рознесуть дармове багатство».

І коштовний ґердан, який жодного разу не торкнувся жодної жіночої шиї, щоразу, коли Іван потайки, і тільки в неділю після заходу сонця, брав його зашкарублими від роботи пальцями, — ґердан дзвенів від нетерпіння і прихованої в золотих і срібних злитках жаги, так, наче і справді просився на сонце чи на чиїсь завидющі очі.

О! Іван добре знав цей трепет… Так нетерпеливилася не одна чужа молодиця, тілом якої звично повзла груба Олексюкова рука — без ніжності, але із неприборканою хіттю здорового самця, і гаряче, роздражнене лоно якої прагло чоловічого гону, його чоловічої ласки — аж, здавалося, запалювалися в тих звивистих живих клубках зголоднілої плоті зорі.

Однак жага все одно колись спадала. Токмо, після тої одної — особливо доброї до Івана — жінки, котра набагато довше, ніж інші, спантеличувала його життя.

Та жар золото-срібного ґердану збурював уяву більш пристрасну, ніж найпалкіша і найдобріша жінка…

Бувало, довжезними зимовими вечорами Іван замикався у стодолі, зручно мостився в старому, ще австрійському кріслі, обшитому тепер протертим уже оксамитом, і при світлі електричного ліхтарика подовгу, дуже прискіпливо і скрупульозно, розглядав кожну монетку на розкішній прикрасі. Він делікатно розгладжував золотих орлів чи срібне листя на потьмянілих від часу монетах, то фланелевою шматиною любовно протирав їх нашатирним спиртом, розведеним водою й оцтом, — і тоді багата, дво — чи триярусна товща королівського ґердану засвічувалася то срібним, то золотим світлом, засліплюючи Іванові очі своєю розкішшю і невимовною красою, із блиском якої не могла би змагатися жодна інша краса — навіть невинна краса молодого жіночого тіла, яке Іван любив до самої смерті. Може, в останні роки любив уже не так саме бухкання крові у скронях і в пахвах, як любив таку ж розкішну, ніби татовий ґердан, картину оголювання з-під одеж гострих колінець та пухких грудей, що засліплювали очі своєю білою безсоромністю і нахабством. А далі Іванові руки приборкували ту білість так, як уміли.