Марія Матіос - Армагедон уже відбувся

Хіба лише незмінно донька казала грошей на себе не шкодувати: «Посилайте, тату, Силь — вестрову Марію в магазин, щоби ви, тату, ні в чому не мали нестачі. Жити треба здоровим».

А десь у шість років після від’їзду Світланка вперше прислала письмо. Одне-єдине писемце, чудне та дивне, писане так, як ткане — рядок у рядок, і майже без переривів і відступів. І навіть узір її почерку був незвично хиткий, ніби п’яний.

Який то був лист і як він ішов до Йвана…

Навіть не надто вчений Іван зрозумів доньчину делікатність. Щадила його у письмі Світлан — ка. Ніхто ніколи в житті не щадив, не жалів і не розраджував, а не зігріта його ласкою донька…

…спочатку подзвонила і попросила через десять днів узяти з собою паспорт, поїхати в район,

зайти на пошту і запитати у віконечку лист на свою фамілію,

потім показати паспорт,

забрати лист,

прочитати,

а дома спалити, щоб ніхто не побачив.

Оте, «щоб ніхто не побачив» , Світланка у телефон сказала тихо-тихенько, перед тим попросивши тата прикрити двері, якщо вдома хтось є. Вдома тоді не було нікого, та двері Іван прикрив.

А десяти днів не міг дочекатися. Дратувався, як гіркий п’яниця, якому не дали випити, чи той, що поспішає до чужої жінки, а йому не виходить.

На пошті Іван навіть не озирався, чи раптом не йде за ним хто назирці або чи випадково не знайдеться сільський свідок. Рука йому тремтіла по-злодійськи, коли протягував у віконце паспорт. Тремтіла й тоді, коли жовтий конверт із безліччю марок нарешті м’яко ліг у руку.

Ще не знаючи, що в доньчиному листі, Іван уже знав, що не спалить його, а хоч би звідти посипалися самі лише прокляття.

Але як перший раз прочитав — заплакав.

А далі плакав у районному скверику, не встилаючись сліз, і думав, як то донька добирала для тата такі слова, щоб не різали по живому.

А вони взяли — й зарізали.

Спочатку носив Іван письмо в пазусі . Клав на груди під сорочку, обгорнувши білі листки у промаслений папір, — та й носив цілий день.

Одні люди хрестик на грудях носять, а Іван — доньчин лист.

Одні хизуються кілограмом золота на шиї, та все мацають, чи воно випадком не злетіло.

А він посеред дня ухопиться рукою за груди, нібито серце розтирає — і далі робить, що робив.

А на ніч клав Іван доччин лист під подушку та так і засинав, тримаючись бодай одним пальцем за паперовий ріжок, як тримається немовля за мамину цицьку.

… Читав того листа замість уранішньої молитви — бо молитов уже не знав, а як знав — то давно забув.

А далі з’явилася в Івана потреба говорити якщо не до Бога, то бодай до себе, але словами не простими, а отими словами — вибраними, подеколи дивними, подеколи незрозумілими, гейби теперішніми словами церковними.

А хіба доньчине письмо відрізняється від церковного? Панотець ондечки на службі читає якоюсь напівзрозумілою мовою, не їхньою, не своєю, а дурні баби мало не мліють та чола до підлоги б’ють під ту осанну. А коли б запитати, чого ті баби себе не пам’ятають, хрестячись під панотцеві знаки і нерозібрані слова, то кожна би, певно, сказала, що хреститься не на церковну мову, яку розуміє через слово чи два, а на свою біду, бо в кожній хаті — по букаті, що коли-не-коли виривається поза хатні стіни. І йде собі та біда межи люди, аби люди мали чим язиками обертати, як праниками.

То був цілий ритуал для Івана — щоденне вранішнє читання доньчиного листа: брав Іван Світланчину фотографію у шкільному фартушку, бо іншої в неї ніколи й не було, клав перед себе, розгладжував сто раз розгладжене писемце — і говорив із собою доньчиними словами, як говорять побожні люди до ікон словами молитов.

«Нема у світі, тату, добра,і нема у серці спокою. Але як нема на совісті крові, то є у світі правда. Ви не вчили нас, тату, молитися, то я і не молюся. Але я думаю, тату, про вас — і я тепер знаю, як, тату, жити. Не думайте, та — ту, про те, що минуло. Бо я ще хочу мати до кого писати. А як не буде мені до кого писати, то тут залишуся, навіть, як лише риба зо мною буде говорити, а більше ніхто. Бо не буде мені правди там, де понині тече кров і говорять мертві. Я хочу, тату, аби ви знали, що я ваша донька і в мені ваше серце. Воно трохи інакше, як ваше. Але воно також боляще за вас, як ваше за моїм. А на хлопців жалю не майте. І я не маю на них зла. Вони за вас не винні. У світі ніхто нікому нічого не винен, крім совісті. Я хотіла купити совість за гроші. А тут, де є все, нема такого товару. Тоді я подумала, що совість сама прийде до мене. І скаже, що вже прийшла. Але поки я її не чую — не хочу тривожити вас даремно. Не майте зла на мене, тату. І не судіть за непослух. Ніхто не знає, чому нас не слухає серце. Я люблю вас, тату, таким, як ви є. І хочу, щоби ви про це знали. Як ви мене чуєте — то чуйте. А як ні — то читайте це письмо. Воно вам усе розкаже. Бо ми з вами, тату, життя жили, а не мали про що говорити. Слово не є тверде. Тверда лише віра. І твердий тільки гріх. Як їх помирити, тату? Та ще тут, де немає маминої могили, де нема ва — шого „вчора“, де подеколи хочеться вмерти від туги за вами таким, як ви є, і за всім, що мене там душило? Сідайте, тату, коло кринички в кінці городу, кладіть ноги у воду і думайте, що хочете думати. Я роблю так само, коли маю час. Я кладу ноги у тепле море. І вода мені вимиває біль. Але не думайте, тату, лихе про людей, які лихо думають про вас. Ніхто не може зважити чуже лихо. І ніхто чуже не перебуде, а лиш своє. Не тривожтеся, тату, мене нічого не болить. То я вам про слабість брехала, бо хотіла позбутися своєї клітки, то їздила документи в область потай виробляти. Але часом, тату, думаю, що ліпше би боліло. Бо я би випила пігулку — та й би позбулася болю. Людину подеколи щось мусить боліти. Інакше людина не буде знати, як болить іншого і що іншого треба рятувати від болю.