Марія Матіос - Армагедон уже відбувся

Кінець світу приходить із кінцем кожної людини й кожної речі — подеколи Іванові таки давав себе зловити той гостролезий хвіст вічного сум’яття, бо здавалося йому, що, коли би насправді хтось обліковував усі ці кінці світу — то вдарив би себе по чолі від дивного відкриття: остаточного кінця світу не буде, поки бодай одна жива душа чинить опір.

А одна душа залишиться хоч би що, хоч би і без Ноєвого ковчега, а хоч би перевернулися всі гори і збунтувалися всі моря й океани!

Бо не всі такі ліниві до життя , як був собі цей Іван, що склав руки на грудях без свічки, ніби підтверджував тим свою останню капітуляцію, і тільки мертвим зором дивиться тепер на себе у не зашторене безсовісними дітьми дзеркало — ніби сам себе запечатує в пеклі.

Але, як подумати добре, то нащо Йванові по смерті свічка, коли він і за життя смерті не боявся?!

Думати про неї — думав невідступно.

А боятися — не боявся.

Страх перед смертю утратив свій сенс ще в безвихідній Івановій молодості, плин якої неможливо було ні виправити, ні виправдати, ні стерти.

Той природний страх, що дається людині з народженням, щезнув у кліп ока — коли тонка червона гадючка крові оповила такий же, як зараз у його синів, залізний щупак-піку в Іванових обмерлих руках у Софіїній хаті, лиш тільки Іван проткнув замаскований на стіні лаз: акурат на місці, де ще мить тому висіли розмальовані півнями глиняні тарелі.

Ще не знав, чия то кров бризнула на його черевики, бо червону гадючку не наздогнав навіть передсмертний людський скрик, але саме тієї секунди молодий Олексюк здогадався, що його безжальний щупак сліпо уп’явся в саме серце Того чи Тієї , котрі ловили останні миті життя і волі у вузькому — хитро збудованому — простінку звичайної сільської хати.

Може, він навіть проштрикнув їх обох одночасно, бо, напевно, ж вони чекали смерті, притулені одне до одного —

(а більше не було як чекати звільнення від життя між фанерними дошками перегородки, що імітували стіну) ;

а може, вони там горнулися обличчям до обличчя;

чи хтось когось обороняв грудьми —

Іван того не знав і знати не буде, але точно знав, що у Софіїному господарстві їх було двоє — Чоловік і Жінка.

І їх тоді треба було знайти .

Іван від несподіванки і миттєвого переляку затримав щупак у продірявленому простінку — і тільки після перших пружних бризок крові тоненька червона гадючка запетляла згори до його черевика так рухливо, ніби і справді була живою, а тепер лише намагалася сховатися від переслідування.

Іван і без ворожки тоді вже знав, що і йому колись не оминути такого ж щупака.

Живому чи мертвому.

Але щоби так, як сьогодні?!

Руками його дітей?!

Тут і справді повіриш у живий Божий батіг, не те, що в невідворотність спокути.

Проте навіть найбільший сільський безбожник Іван Олексюк чув, що Бог ніколи не карає нікого на світі — Бог тільки любить. І ніхто не знає, як це відбувається.

«А й справді, а як?!» — якби був живий — пішов би нарешті до священика і запитав, чи таке може бути, що давня кров із Іванового щупака в Софіїній хаті сьогодні гостро капнула на Йванові мертві груди із щупаків його ж синів?

То це і є Божа любов до нього?

Не кара?!

Це так усе життя Бог любив Івана, що нічого йому не забув, проте рахунку не виставив, лиш тільки вернув Іванові те, що той носив у собі цілий вік?!

Дивні діла твої, Господи, якщо це справді Ти чи посланник від Тебе…

Добре, що Бог не мав ніколи часу на з’ясування стосунків із Іваном, як і не мав він часу, здавалося Іванові, і ні на кого іншого, щоби поговорити з людьми якось інакше, аніж лише німо з ікон.

Ото й Іван ніколи не діймав Бога своїми даремними поклонами і фальшивими словами мертвих молитов. Байдуже дивився на Божу Матір — і та незмінно осудливо дивилася на нього з хатньої стіни.

Зате щоразу молодо трепетав, знімаючи образ із цвяшка, під яким мав свою таємну схованку, про яку ніхто не здогадувався.

Але тільки до мертвого до нього дійшло, як він непоправно помилявся щодо своєї схованки. А й справді… ніщо таємне не може залишитися таким, якщо цього не хоче бодай би одна піщинка у всесвіті.

Хоча… чому помилявся? Іван не мав ніколи серця не тільки на Бога, але й на своїх дітей. То що тут дивного, що хтось із них колись, видно, таки здогадався про татову таємницю, підгледівши схованку за образом Божим, а сьогодні вирішив добутися до неї, щоб не добувся хтось інший?