Марія Матіос - Армагедон уже відбувся

Якби машина була чорна — подумали би, що діда хочуть забрати в холодильник до області, бо, певно, в Румунії нельотна погода і Світлана не встигає, а діда треба зберегти для Світлани гарненьким. Але машина біла — і не знати, чого вона заїхала на подвір’я, де є покійник, та ще й закрилася там на всі замки.

Нарешті якийсь сусідський малолітній вундеркінд повідомив, що піротехнічні машини металошукачами знаходять і знешкоджують вибухівку, то, певно, старий Олексюк тримав у хаті зброю ще з повоєнного часу, коли служив у «стрибках», [4] Стрибки ( скор. ) — бійці винищувальних — «истребительных» — загонів із місцевих жителів, що діяли в Західній Україні у час боротьби військ НКВС з національно-визвольним рухом. а її знайшли сини, і тепер хочуть вивезти ті ґвери, [5] Ґвер ( діал. ) — обрізана зброя, обріз. міни і гранати подалі, тому й людей до хати не пускають, щоб даремно не лякати і щоб не наражатися на «розборки» з ментами, бо зараз за розборки треба гроші платити, а молодші Олексюки далеко від свого тата не відбігли: вони такі скупі, що с…и би — і те гівно їли би, аби лише не витрачатися, дарма, що грошей — повні кишені й банки. Не трилітрові.

Так говорили люди.

Після цього повідомлення в радіусі трьох перших Олексюкових сусідів нічиєї ноги не було видно — лише невістка Марія на зеленому стільчику біля хвіртки все розтирала затерплу литку байдужими руками.

Та чийсь приблудний котик дрімав на пні від зрубаної сливи — акурат напроти Олексюкового подвір’я.

Тим часом двоє чоловіків у камуфляжній формі розкладали по периметру подвір’я своє причандалля — розтягували дроти і налаштовували залізні прилади, схожі на амперметри та акумулятори.

Петро, Орест і Сильвестр залізними щупаками промацували кожен сантиметр батькової обори, ідучи майже плече в плече. Так, наче шукали тонку чи драглисту — як на болоті — землю або потаємний хід під неї. Але шукали щось дуже важливе, коштовне чи вкрай необхідне — принаймні їхні спітнілі обличчя видавалися дуже напруженими і зосередженими.

Картина була така моторошна, що навіть не втомлене одвічною роботою сонце зайшло за одиноку хмару, ніби намагалося не бути свідком чудного та дивного дійства на подвір’ї, де цієї хвилини повинні би рвати горло плачем тверді від природи трембіти — незмінні й непомильні у цьому краї посланці і дзвонарі смерті.

Хоча… навіть і сонце в цих краях було звичне до безперебійних пошуків місцевим людом задавнених скарбів Довбуша та статків якогось новітнього розбійника. Не обліковані й ніким не бачені багатства, нібито сховані по місцевих горбах і видолинках, розбурхували і дурманили не одну тутешню натуру, схильну до авантюрної-пригоди чи легкої наживи. Проте, щоб збудити уяву аж отак, як вона збудилася в старому, але добре укріпленому глухим парканом домі Олексюків після смерті її господаря…

Це ще треба було вміти!

Кажу ж вам — навіть сонце знітилося від такої картини.

…А Іван Олексюк, син Миколи, тугим клубком умерлої два дні тому душі саме в ці хвилини завершував останню повільну мандрівку колом власного земного пекла.

Ні-ні, Олексюкове тіло із погашеною свічкою у наспіх складених на грудях руках мандрувати вже нікуди не могло, навіть, коли би мало намір чи бажання: воно байдуже і незрушно дивилося то в дзеркало одежної шафи, то на безлюдну кімнату, в якій за дві доби так і не пролунало жодного схлипу природного в таких випадках жалю і де не впала ще жодна сльоза ні щирої, ні будь-якої іншої соленої печалі ні з чиїх живих очей.

Може, саме від того неприродного споглядання Іванове тіло поволі бралося попелястим відтінком і бридкою колючою щетиною на обличчі. І нікому було то угледіти, бо всі мали якусь іншу пильну роботу, але вона їм не нагадувала про смерть.

Мабуть, вони розраховували жити двічі.

Отож, коли би в Івановім тілі залишилася сила бодай на одне зітхання, воно а хоч би шепотом, а все ж би було підірвало сонне затишшя цього язикатого села, що так і не спромоглося на скупе людське співчуття чи банальну сусідську сварку у повен голос через варварство, на яке здобувся Іван Олексюк у своїх дітей по смерті.

Поки що співчуття мало дивовижну форму — лише розбухлі жіночі язики від перемивання здогадів про те, що насправді відбувається за глухим парканом, але без жодної нотки задуми чи жалю: баби говорили про Іванову смерть так, як щодня переказували перипетії чергової серії «Обручки» з телевізора — такими ж інтонаціями, таким же тембром і безжурним настроєм. Звично.