Володимир Дрозд - Самотній вовк

Але це уже востаннє. Завтра я буду інший. Правдивий і добрий. Завтра я дозволю собі любити, не лише вдавати, що люблю. Завтра в моєму голосі не буде жодної фальшивої нотки, і я скажу їй… Я помітив, що голосно промовляю сам до себе, дивуючи молодят, які обсіли лави. Руки мені досі тремтіли, голова горіла вогнем. Чорним мороком повіяло з глибини парку, і я пригадав ліс, і в’язкі тягучі присмерки, і свою тугу, і вкрадливий поклик із хащі — страх раптом обійняв мене: «А якщо пізно буде повертатися?..» Тут я побачив Віку на краю галявини, під жовто-багряним склепінням живого собору, Віку, залиту вечоровим сонцем, і страх мій минув, бо, поки вона там стоїть, я завжди зможу озирнутись і повернутися. А завтра мені вже снитимуться кольорові сни. Поки що треба грати, квитки продано, завіса ось-ось попливе вгору…

Годинник на розі вулиць показував близько шостої, а я ще мусив купити для Олени подарунок. Я вибрав у художньому салоні бляшку з чорного кованого металу: химерна скіфська пика напівзвіра-напівлюдини, що загадково, самими губами, посміхається, по краях — золотиста обідка. Коштувала бляшка дорого, але я кидався грішми, ніби на завтра обіцяно потоп; квіти для Льолі вибрав найкращі, випросив у бармена за сатанинську ціну пляшку бананового лікеру, а з таксистом домовився, пообіцявши добрий куш, що він одвезе мене на Поділ, де Великий Механік наймав халабудку, і зачекає там.

Я й сам не знав, чого так спішу до Юрка. У цьому поспіхові було щось від комплексу вини. Я міг послати їм вітальну телеграму чи й поздоровити позавтра у конторі. Логічно розмислюючи, Великий Механік та Льолька мусили б тепер запобігати переді мною, як-не-як — помічник директора… А між тим запобігав я, ніби хотів у такий спосіб загладити вину свою перед Юрком чи виправдатися. Машина котилася з гори на Поділ, а душу мені щось мулило, і я, боронячись, став пригадувати, якою я вперше побачив Льольку: сіреньке провінційне дівчисько у коричневому платтячку з білими мереживками навколо коміра, вона скидалася на гусеня, що тільки-но вибилося з пуху і ще не вбралося в пір’я. Це було десь о такій порі, золотої осені. З приймальні подзвонив Харлан (він любив такі телефонні фокуси):

— Харлан. Візьми за шкірки Великого Механіка, і ждіть мене. Треба випити.

Сідало сонце, в ущелинах вулиць приємно сутеніло. В Шевченківському парку палили листя — гіркуватий, тривожний дим обволікав дерева. Ми сіли за столик літньої кав’яреньки, змівши кленове листя. Знаючи Петрову звичку втаємничувати найелементарніші речі, я ні про що не розпитував. Великий Механік зиркав на годинник, він, як завжди, поспішав служити людству. Харлан приніс од буфету чотири склянки з кагором.

— Кагор восени добре п’ється, — він міцніше вперся ліктями в стіл. — Я зараз познайомлю вас із своєю землячкою, вона із Смолянки. Від Пакуля через болото верст двадцять. Ми з нею в одному лісі гриби збирали і не здогадувалися про існування одне одного, — він зобразив посмішку на дивно скутому сьогодні, ніби зашерхлому обличчі. — А ось і їхня милість.

Льолька ще здаля всміхнулася до Харлана, але одразу ж запримітила нас і страшенно зніяковіла. Зупинилася кроків за два від столу, шкільний портфелик тримала поперед себе.

— Здрастуйте!

— Ні, дивіться, вона засоромилася! — Щоки Харлана зарум’янилися, він обіруч узяв склянку з вином і вже не випускав, із силою стискаючи. — І це, їй-бо, щиро, ні крапельки кокетства! Але познайомтеся. Двоє пакульців, а третій — геніальний приблуда, хоч ще й не визнаний людством. Живе втілення людських чеснот, холодильник — для зберігання і передачі їх у вічне користування нащадкам. Але гарний хлопець. Про себе я мовчу. Ну, вип’ємо за історичну зустріч!

— Мені на лекції, — Льоля відставила склянку.

— Товариство непитущих. Він не п’є, вона не п’є. Зараз подряпаєте разом до світлих знань. А ми з Андрійком будемо пити-гуляти! Як там тебе, не зобиджають? Тільки що — признавайся, я їх полоскочу, я їх наскрізь бачу. — І до нас: — Я її поки що тут у фірму «Світанок» улаштував. Старий обіцяв узяти до нас у контору, я його все піджучую, на тім світі, кажу, зарахується, воно ж — святе дитя, іншого такого нема. Льольок, розкажи, як ти до університету вступала.

Дівчина опустила очі. Петрова збудженість її гнітила.

— Вона знову засоромилася! Закінчила з медаллю, складати треба один-єдиний екзамен. І ось на екзамені, коли викладач підвівся з-за столу, їй під ноги кидають шпаргалку. Сусідка по парті. А викладач: «Ваша?» Вона мовчить. «Так не губіть, бо ще на той рік згодиться». Та й з аудиторії. Сиджу я в парку он там, болів за одного пакульського, батько просив допомогти, бачу — виходить дитя і реве. Я їй води — одійшла, очуняла, розказує. «А чого ж не сказала, що не твоя шпаргалка?» — питаю. «Як же, — мовить, — людині зло робити…» Ну, я трохи не впав на коліна перед нею. «Додому заявитись боюся, — і знову в сльози. — Мати — директор школи, скажуть: зробила медаль». Ну, я вже тоді й почав її рятувати. Мало ж не пакульська, своя… Домовився, щоб на заочне прийняли, тепер вечорами на лекції ходить, знати, каже, хочу. Ну, час тобі, Льолько. Подзвонюй. Юрко, ти в бібліотеку? Проведи дитину…