Володимир Дрозд - Самотній вовк

Я говорив до Віки мертвими словами.

Бляклий соняшник модерної люстри висів над самісінькою моєю головою, стеля була ясно-біла, в пухирцях, а стіни — салатові. Батарея кулькових авторучок стирчала на чорнильному приладді, між каламарчиків. Шкіряна директорова тека лежала край столу. Я підсунув її ногою на середину, до чорнильного приладдя і поклав свої кочерги на тиснені по шкірі візерунки. Тека була рідкісна, штучної роботи, її дістав директорові Харлан. Директор їздив з нею в управління. Я постукав по шкірі підборами — звук був глухий, наче грудки землі бились об Харланову труну.

Я говорив до Віки мертвими словами.

Великий Механік, розповідаючи казочку, мав рацію: звіряча шкура приросла до мого тіла.

— Ну ось… я прийшла.

Вона стояла на тротуарі, по той бік чавунної загородки.

Я зробив два стрімких кроки і, відштовхнувшись від доріжки, перестрибнув через густо-червоні канни та чорний візерунчатий паркан палісадника.

— Божевільний, що ви робите? — здивовано проказала Віка, коли я вже сяяв до неї своїм поліським обличчям. — Ти кожного разу інший, і ніколи не знаєш, що од тебе можна чекати.

— Ти все ще мене боїшся?

— Ні… Я боюся себе.

— Я сьогодні смирний. Я весь у самоаналізі. Гризу самого себе.

— І як, смачно?

— Аж нудить. Це ти винна. У мене ніколи не було таких приступів.

— У мене теж, — майже зі злом сказала Віка.

— У тебе моральні муки?

— Ні, у мене машина. Ти вже спланував, куди нам їхати? Де найкраще зваблювати дівчат?

— Ти сьогодні зла, але гарна.

— А вчора?

— І вчора була гарна.

— Ти уже закохався в мене?

Я набурмосився і мовчав.

— Пробач. Але мені довелося стільки фантазувати, щоб приїхати сюди. Мама дуже ревнує, коли я ступлю хоч крок без її відому. Вона навіть перевіряє кілометри на лічильнику. Ось…

— Я завтра ж подам заяву Георгію Васильовичу і шукатиму іншу роботу. Не хочу, аби мені дорікнули, що я… одне слово, директорова донька…

— Завтра неділя, і Георгій Васильович полюватиме на зайців.

— То в понеділок.

— Навіщо такі великі жертви? Я майже певна, що це наше перше й останнє побачення.

— Ти жорстока.

— Просто я не сентиментальна, як деякі сучасні чоловіки.

Ми перейшли вулицю. Віка клацнула замком і сіла за кермо. Я обійшов машину, наміряючись сісти поруч, але вона відімкнула задні дверцята.

— Я панічно боюсь пліток.

Віка увімкнула мотор, і машина рушила між зеленуватих коробок Ярославого Валу.

— Чоловіки теж не сентиментальні, — сказав я, продовжуючи розмову. — Вони рефлективні. Ти думаєш, чим я займався після дзвінка до тебе? Безжалісно перекреслював останні вісім років свого життя. Ну, не вісім, а шість — це коли я втямив, як писав ще Герцен Олександр Олександрович, що мета життя — життя. Мені чомусь здалося, що мої слова до тебе сьогодні по телефону були…

— Боже мій, я сита комплексами в університеті! — обірвала мене Вікторія. — Там кожен блазень перестріває тебе в коридорі та починає довго й нудно переконувати у власній складності. Вік рефлексій!.. Я мала вас за мужчину.

Я голосно розсміявся:

— Закоханому, як ви нещодавно зволили зіронізувати, мужчині треба прощати слабощі. Почуття до жінки — все одно що несподівана ревізія в крамниці: мужчина зачиняється на переоблік. Геніальний афоризм, хіба не так?

Зрушення в психіці… Поїдьмо в Дорогожичі. Там, за ярами, прекрасна осінь. — Голос мій зазвучав правдиво: — Останні дні у мене — туга по лісу. З чого б це?

Я подумав, що щасливо відбувся, коли усе цим скінчиться. Треба було не пити за обідом і не брати зайвого у голову. Харлан — провидець: аналізувати ситуацію, а не власний пуп. Коли шофер дивиться під колеса машині, він потрапляє в аварію. Дивитись на сто метрів попереду.

— У Дорогожичі! — звеліла Віка. — Я давно не була в Кирилівській церкві. Там потрясні янголи…

«Ми, Харлани, од лісу живемо! — кричав мені в обличчя Петро, коли ми добре упивались і не було кому довкола нашорошувати вуха. — Ми — лісові люди. А в Пакулі кажуть, що лісові люди — безлюдні…» І ми обоє реготали. «Але ми, Харлани, досі язичники! — Харлан молотив могутніми кулаками по хиткому синтетичному столику. — Тисяча літ християнства перекотилася через нас, наче хвиля, а ми — сухі. Ще мій дід, ідучи до лісу, вбирався у чисту сорочку і щосвята відносив на горище домовику шкалик горілки!..» І ми знову захоплено іржали.

Машина, загнуздана рукою Вікторії, спроквола викотила на майдан, постояла трохи перед Львівськими воротами, наче вагалася, залишати городище чи ні, відтак одчайдушно рвонула під зелене око світлофора, і зелені лаписька лісу, що обступав дорогу, зімкнулися навколо неї. Зелень була яскрава, буцім намальований хімічними фарбами базарний лубок. Я примружив очі, і сірі надвечірні тіні виповзли з нетрів Кожум’яцького яру, а від Глибочиці повіяло осінньою вільгістю.