Володимир Дрозд - Самотній вовк

— Андрі-ію!

Я почув людський голос, мимохіть озирнувся і зупинився, ніби шлях мені перетяло линвою.

Галявина скидалася на старовинний собор з високим тьмаво-синім склепінням і рожевими спалахами вітражів — сонце опускалося за ліс. Під золотим вівтарем живого собору світилася осяяна вечірнім сонцем Вікторія з широкими, наче у софіївської Оранти, очима на блідому лиці. І я раптом відчув, що міг би полюбити її, коли б не чорнота, що насуває з лісової гущавини і вже клубочіє в мені важкими, зажерливими хвилями. Я ступив крок до Віки і несподівано побіг, тікаючи від лісу, що гнався за мною, хапав за плечі обшмугляним гіллям. Біля дівчини ноги мої підігнулися, я обійняв її коліна і видихнув глибокий, правдивий біль:

— Врятуй мене…

— Од кого, Андрію? — запитала здивована Віка нарочито голосно.

Я зобразив на сполотнілому обличчі сміх:

— Блискуче зіграна сцена, правда? Ти стояла тут, як богиня…

Ми тікали од лісу, а він наступав нам на п’яти. Моя тривога передалася Вікторії, вона вичавлювала з мотора все, що могла. Машина мчала, наче гнана страхом лошиця в степу, і ліхтарі, вікна, контури будинків, навіть дерева видовжувалися, набирали нових, несподіваних форм, і тільки перед червоними очима світлофорів на коротку хвилю ставали собою, але вже не вірилося в їхні справжні форми, бо свідомість звикала до єдиної реальності — реальності руху. Я ще ніколи не їздив по місту з такою швидкістю і ціпенів, ухопившись обіруч за спинку переднього сидіння та широко розставивши ноги, аби на крутих поворотах уберегти рівновагу. Перехожі кидалися од нас на тротуари, а стрічні машини наполохано блимали фарами. Не доїжджаючи до своєї вулички, Віка різко натисла на гальма (машина стрибнула вперед, але якір гальм притис її до асфальту, що пронизливо вискнув під колесами).

— Не розумію, що зі мною діється! Таке відчуття, ніби мене довго-довго кушкали і раптом виставили на протяг. У тобі є якась чорна сила, я тікаю од неї — і не можу втекти, це наче в страшному сні, коли ані ноги, ані душа не слухаються тебе.

— А може, я продався дияволові і він тобою верховодить — задля мене? — Я холодно засміявся. — У мене був товариш, якому верзлася всіляка чортівня. Якось ми вийшли з ним із ресторану, і він сказав: «Андрію, зараз я підпишу контракт із чортом». Вийшов на перехрестя вулиці, бо йому ще бабця казала, що чорти очікують своїх жертв на роздоріжжях, і гукнув: «Гей, чорте, якщо ти єсть, з’явись, поторгуємось!» Тої ж хвилини біля нього зупинилася чорна, з кубиками на дверцях «Волга». Відчинилися дверцята, і шофер гаркнув: «Я на замовлення! У мене таких — знаєш скільки! Займай чергу!..» І поїхав. Товариш мій був певен, що то — сам чорт…

— Ти все жартуєш, а я відчуваю, що ти не такий, що ти маскуєшся, що ти зараз як у чадрі, під якою твоє справжнє, світле, людське обличчя, і я мушу наважитися зірвати з тебе ту чадру…

— Разом із шкірою… — сумно проказав я.

— То чого ж тобі треба, навіщо ти став на моїй дорозі? Я не хочу, щоб ти мені дзвонив. Я не хочу тебе бачити. Мої батьки так добре все розпланували для мене — наперед. Наступного року я закінчу інститут, вступлю до аспірантури і вийду заміж за порядного, позитивного хлопця, я знаю його з дитинства. Батьки побудують нам кооперативну квартиру. Захистивши дисертацію, я народжу дитину. Потім готуватиму докторську. Ти усе мені ламаєш, ти — злий дух, а я — втілення доброти й невинності, — вона засміялася, ніби сипнула на мене пригорщ снігу. — Прощайте, не треба мозолити очі моїм знайомим.

— До побачення, я буду сьогодні в Прагнімаків.

Я вийшов, поклав на руку плащ, причинив дверцята. Віка стояла на тротуарі, зіпершись на крило, її грубий вовняний светр і сірі брюки зливалися з вибіленою присмерками машиною. Вітер розхитував ліхтар угорі, і коли світло падало на її обличчя, я бачив винуваті, жалібні, зовсім як у дитини, яка недозволено пустувала, очі. Люди йшли повз нас і озиралися. Несподівано довгі, тонкі руки обійняли мене, і Віка поклала мені на груди голову.

— Пробач мені.

Я тремтячими пальцями пробіг по її волоссю, зібраному на потилиці у тугий вузол, і різко вирвався із теплого зашморгу рук. Це було ефектно, вражало, крім того, я боявся розкиснути. Поки що я не міг собі дозволити жодних сентиментів. Хай потім. Потім, коли я буду сам собою, коли з мене спаде ця чорна мана. Широкими, нервовими кроками я пішов у темну алею парку. Позад мене голосно бамкнули дверцята, і машина від’їхала, з місця беручи розгін.