Володимир Дрозд - Самотній вовк

Вони мовчали, і навіть Юрко ані словом не обізвався на мій емоційний монолог. На ганку я потис його кволу руку і пірнув у ніч. Юрко мене не проводжав, та я й не хотів, аби він бачив таксі, яке чекало на мене під двором. Уже був біля хвіртки, коли ноги самі стали як укопані. Злий спомин безжально стьобнув мене. Так ось чому ніздрі Великого Механіка тремтіли, коли я просторікував про жінку й море: він трохи не розсміявся мені в обличчя. Адже за день-два до Петрової кончини він, Юрко, розповідав мені про цей рідкісний випадок, а сьогодні я переповідав йому почуте від нього ж, ще й рекламував свою зацікавленість онкологією!

Усю дорогу до центру мене тіпало.

Я доїхав до оперного, а там почвалав пішки у бік Золотоворітського скверика.

Переступаючи поріг Прагнімакової квартири, я з радістю спостеріг, як мінилося обличчя Олени, що відчинила мені: ніжне зворушення проступало крізь ввічливу, заготовлену для гостей приязнь.

— Як добре, що ти прийшов!

Я скоса зирнув на причинені кімнатні двері і вдав, що хочу поцілувати її. Олена відхилилась:

— Що ти, Андрійку! Давай сюди плащ і проходь.

Я поліз до кишені, дістав загорнену в сірий папір бляшку.

— З днем янгола тебе, Оленко. І хай тобі буде добре!

Я перелицював фразу, уже мовлену у Великого Механіка.

— Спасибі… — Взяла мене за руки і вдячно поцілувала в щоку. — Хочеш, я зараз одягну? Вона личитиме до моїх сережок. У-у-у, яка страшна морда! Це буде мені талісман од злих духів.

— Од мене… — я засміявся.

— Ну, од тебе я й сама тепер вбережуся.

— Як знати…

Я говорив, не добираючи слів, бо прислухався до голосів У вітальні, у вухах мені сполошно бився сміх Віки. По тому вирізнив густий, перекотистий голос директора і тонкий, високий Прагнімаків. Коротеньку інтермедію з Оленою було розіграно більш-менш вдало. Кімнатні двері прочинилися і випустили господаря. З дивовижною легкістю, ніби я все життя тільки те й робив, що ходив по гостинах, ступив йому назустріч:

— Радий вас вітати у вашій хаті, Ілля Денисовичу…

Я ще вчора приготував і відшліфував цю фразу. Жодного зайвого слова — і не банально, і дипломатично, і з підстраховкою. Але Прагнімак замкнув обличчя на всі сім замків:

— Прошу заходити до вітальні.

І з ввічливості сіпнув куточками вуст, імітуючи усміх. Він був ввічливий, як щойно Великий Механік. Я нахабно узяв Прагнімака під руку, і так ми зайшли до вітальні. Збоку видавалося, що господар люб’язно супроводжує дуже шановного гостя. Вклонився до присутніх, нікого особливо не виділяючи. Очі Віки, що сиділа під парасолею кімнатного бару, збуджено привітали мене, але швидко згасли. Я вивільнив руку Прагнімака і сміливо підійшов до директора, що стояв у товаристві елегантних літніх дам. Директорове обличчя на коротку хвилю спохмурніло, але наступної миті зморшки навколо його очей розпромінилися, а правиця плавно піднялася, водночас згинаючись у лікті, і по-батьківськи поблажливо обійняла мене.

— Здорово, здорово, Андрію! Прошу знайомитися — наш колега. Це з ним на пару ми два дні вели конторський корабель по бурхливому житейському морю…

Я галантно поцілував жінкам напарфумлені руки, зобразивши на обличчі скромність. Одна з них достеменно була мати Вікторії — граблиста постать, дисгармонійне, але чутливе і вольове обличчя.

— Ти, Андрію, звичайно, читав сьогодні в «Труде» статтю? (Я поспіхом кивнув). Ні, я ще раз наголошую, — директор підняв палець і обвів нас поглядом добрих, повних благородного обурення очей, — я ще раз наголошую, що це неподобство і це треба нещадно виполювати. Питання піднято дуже правильно і своєчасно. Сотні людей день у день просиджують штани у нікому не потрібних конторах, мільйони державних карбованців летять на вітер, невже ми такі багаті? Ілля Денисович, ти читав сьогодні в «Труде» статтю «Контора пишет»? — гукав через усю кімнату Прагнімакові. — Багато хто потилиці почухає! А як алмаатинцям врізали? По саму зав’язку! Ні, але ж це треба додуматися — літаком доріжки з Москви в Алма-Ату відправляти. Дев’ятсот п’ятнадцять карбованців на саму перевозку вхекали. А собі через отаких мудреців зайвого кілометра на машині не проїдеш — ліміт! Дев’ятсот п’ятнадцять карбованців! Розжирів народ. Ми колись: конторські книги купкою складеш, зверху шмат дикту — та й стілець. — Зморшки на лиці директора розгладились. — А пам’ятаєте, як я уперше з’явився до вас із села — корзина в руці, полотняна блуза, брезентові штани…