Володимир Дрозд - Самотній вовк

— Як ти на вокзалі спав — цього я ніколи не забуду. Послали мене в командировку, поїзд уночі відходив, іду по вокзалу, бачу — наш новий співробітник корзину під голову і спить на долівці. А міліціонер довкола ходить і ніяк не добудиться…

— Про це б написати! — На моїм лиці од щасливої думки проступив теплий рум’янець. — Написати б історію нашої проектно-конструкторської контори. Видати на гарному папері, в коленкоровій оправі! — Я захоплено і наївно дивився в очі директора.

— А що, це думка! Ви тепер що — приходите на готове. А ми починали з чистої сторінки. — Директорове обличчя розвиднювалось. — Візьмися, Андрію, корисне діло зробиш. Факти ми тобі дамо, фактів хоч на десять томів. З понеділка повернешся у відділ, за свій стіл — нам управління вказало на роздуті штати, за розкладом помічник справді не проходить, залишимо в приймальні саму секретарку — і фактик до фактика, дивись, за рік і томище. Видрукуємо на машинці — і читайте, вивчайте…

Він облишив мене і, широко розпростерши руки, пішов назустріч новій парі, що впливала до кімнати.

— Закуримо? — Тремтячими пальцями я дістав коробку сигарет.

— Мама очей не зводить. — Віка взяла сигарету і демонстративно поклала в коробку. — Може, на балконі?

Я безвільно й стомлено, наче старезний, вибіганий вовк, потяг ноги до балконних дверей. Удар був раптовий. Вовк пригрівся було під скиртою торішньої соломи, на осонні, в затишку, йому здалося, що так тепло й затишно буде завжди, він приплющив очі — і в цю мить у нього стрелили. Усе, вибудуване за ці дні жадібною уявою, летіло шкереберть — я повертався у відділ, до письмового столу, до креслярської дошки. Сіверець шастав попід стінами, сипав на балкон холодну мжичку.

Я зняв піджак, накинув на плечі Вікторії. Лишився в самій сорочці, але було жарко. Я ніби перестав відчувати холод. У палісаднику глухо шуміли гіллясті осокори. Я розчепірив пальці і ловив пружні, вогкі на дотик крутені вітру. Сіверець пахнув густим духом осіннього лісу, не соснового, приміського, а справдешньої поліської пущі, де ночами тлустий листяний наст розривають головасті гриби, де ночами жевріють старі дубові пні і наполохано згукують невидимі птахи, а на дубах шерхотить сухе листя і стежки гостро й солодко відгонять звіром…

— Ви даремно прийшли, Андрію, — першою обізвалася Віка. — Я вийшла з вами, щоб тільки це вам сказати. Мені соромно, що там, біля машини, я вселила у вас якісь надії. То все гра: я така акторка! Тато колись пропонував навіть влаштувати мене до театрального інституту…

— Зате я — не актор, для мене усе дуже серйозно.

— Це теж ілюзія, Андрію. Я — пещене дитятко, якому з дитинства стелють під ноги килимову доріжку і просять єдиного — хоч якось совати ногами. Я не звикла до протягів, я справді акваріумна, це ви точно сказали. А ви — розумний, сміливий, гордий, вам потрібна не я…

Я різко, наче довго стримувана пружина вирвалася з рук, повернувся до Віки. Світло з кімнати падало на моє здерев’яніле від внутрішнього болю обличчя. Лише губи майже правдиво тіпалися.

— Од розмов мене вже нудить, Віко. Я люблю тебе. Цього досить. Без перебільшень — я божеволію од любові. На мене це — ніби лавина з гір. Не дай боже такого нікому. Я…

Я ефектно, на півслові обірвав свій пристрасний монолог — у дверях стояла мати Віки.

— Що ж це ви, молоді люди, утекли від товариства? Віко, ти знову палиш…

«Вони усі — проти мене», — ворухнув я жовнами.

Тут пригадалося мені, як Петро напівжартома-напівсерйозно умовляв мене і Великого Механіка зіграти роль грабіжників. У масках, з іграшковими пістолетами ми мусили зайти до одної з квартир, де Петро Харлан зустрічав Новий рік (у поважному товаристві) і наказати гостям віддати коштовності й годинники. Коли я підійду по годинник до Петра (масивний золотий годинник, золото Харлан любив, він казав, що, якби міг, і підбори туфель замовив би золоті), він добряче штурхоне мене, я мушу відлетіти до дверей, де стоятиме з двома пістолями Великий Механік, і обоє ми накиваємо п’ятами, а Петро величатиметься перед гостями й господарями як відчайдуха, сміливець, рятівник… Тепер я волів би зіграти цю роль (Вікторія кинулася б мені на шию, і навіть мати її змушена була б визнати мене за свого, і навіть Прагнімак…), але у всьому місті не було людини, якій я міг би довіритися. Та й навіщо мені роль рятівника, це дрібно, по-харланівськи, я — симбіоз, думка моя конденсує енергію, і тільки від поруху моєї думки, від моєї забаганки залежить, коли цей будинок і все велетенське місто, що так зчужіло мені за останні три доби, розсиплються на порох, на атоми. Зараз я зайду до вітальні і скажу їм, кину в їхні пещені обличчя: я з вами або проти вас, ви визнаєте мене за свого або загинете.