Володимир Дрозд - Самотній вовк

Я шаснув пальцями по обличчю: воно знову було чуже…

Випередивши директора, що ледве пересував ноги, я пішов у вітальню і запросив Вікторію до танцю. Музики я не чув. Я тільки вдавав, що танцюю.

— Я йду звідси, Віко.

— Ти розтривожив мою маму. Вона чомусь боїться за мене і вже приймала валідол.

— Вони усі хочуть стати між нами. Їм наплювати на інтелект, на духовність. Я для них — ніхто, я навіть не кандидат наук.

— Хочеш, я завтра подзвоню тобі?

— Завтра може бути пізно.

— Чому?

— Не знаю. Я боюся себе, я з людей, які, коли люблять, ладні на все. Я просто зникну. Там, де я буду, — ліс. Там усе природно і щиро. Звірі полюватимуть на мене, а я на звірів. Реальне життя. Я навіть не візьму з собою транзистора. Морозними зимовими вечорами я дивитимуся на місяць і думатиму тільки про тебе…

— Не треба так, надто сентиментально, мені захочеться плакати.

— Ти все гадаєш, що я жартую.

— Це я жартую.

— Проведи мене.

— Ні… Що подумає товариство?

— Ти зараз повернешся. Я хочу попрощатися з тобою без свідків. Іди перша і зачекай мене на сходах.

— Мама права, ти спокусник. Я втрачаю біля тебе волю. Але це уже востаннє, слово честі. Дай мені тихенько сигарету… Ти мене викрадеш, правда? Як цікаво! А поголос піде між знайомих! Вікторію викрали!.. Ти бачиш — я сміюся, хоч мені хочеться плакати. Не знаю чому…

Тепер я зосередив свою увагу на обличчі, що ставало усе свавільнішим. Одвернувшись, причепурився перед склом книжкової шафи. Лице було пластичне, наче розім’ятий у долонях теплий пластилін, слухалося найніжнішого дотику пальців, але швидко втрачало форму. Виліпивши меланхолійну зосередженість на виді, я обережено, ніби боявся розсипатися, попрямував до директора. Віки у вітальні вже не було. Темно-коричнева сукня її матері виднілася крізь прочинені кімнатні двері. Гості знову збиралися довкола святкового столу. Ошелешений Георгій Васильович сидів під рожевою парасолею бару, прикривши очі долонею. Я сів поруч. Мені схотілося розповісти директорові про Харлана.

— …Ми ним легковажили. Ми цінуємо людину по-справжньому лише після її смерті, лише після похорону починаємо розуміти, кого ми втратили. Хіба не правда? Це була велика особистість. Він умів триматися сам перед собою за командою «струнко» і не дозволяв моргнути вією, хоч часто стояв на вітрі і сльози котилися з очей. Він проріс із свого поліського Пакуля, як парость проростає крізь жорству й асфальт. Він усього себе поклав, щоб пробитися, і вже зеленів над асфальтом, коли зла недоля скосила його. Ніхто з вас не знає, як божевільно він любив Льольку і пожертвував нею, віддав цьому рахітичному святеннику, бо Льолька тільки заважала б йому рости. Я був з Петром того вечора, коли він їх познайомив, і до ранку. Він дудлив горілку, як воду, і десь опівночі, облігши на стіл, плакав! Він знав, що це уже — все, що вони, Льолька і Великий Механік, ніби одне для одного створені, він знав це зарані, він усе зважив, але так, як Харлан, ніхто не вмів любити…

Безсила лють розпирала мене, я хрипло розсміявся, і раптом побачив Прагнімака, що наближався до нас. Я підхопився, намірившись відступити за крісло, але було вже пізно: жилава Прагнімакова п’ятірня лягла мені на груди, зіжмакала у тугий вузол комір сорочки та краватку, і бісеринки поту на крутому чолі заступника директора почали катастрофічно швидко наближатися до моїх очей: сила сільського парубка ще жила в ньому. Сірі губи Прагнімака розтулилися, і з них стрелило:

— Вовкулака!

Я шарпонувся і, лишивши в руці заступника директора Харланову краватку, підбігцем подався до дверей. У коридорі мене наздогнала Олена:

— Не сердься, Андрію, сама не знаю, що з ним скоїлося. Але справді, ти зараз не схожий на себе! На кого ж ти схожий, боже мій!..

— На вовка! — реготнув я і ошкірив зуби.

Тієї миті двері з вітальні розчинилися навстіж, на порозі з’явився Прагнімак. Я крутнув голівкою англійського замка, випурхнув на сходи. Замок голосно клацнув за моєю спиною.

Віка стояла кількома сходинками нижче. Я дістав Петрову запальничку і викресав вогонь.

— Що там за шум? — запитала Віка, припаливши.

— Ледве утік од Прагнімака. Присікався: вип’ємо та вип’ємо.

— Він такий гостинний. Я люблю в них бувати.

— Гостинний, але я не вмію багато пити.

Ми зайшли у двір. Була справжня горобина ніч — вітер котився по дахах будинків і вогкими брилами падав у палісадники.

— Такої ночі гарно сидіти вдвох на канапі і слухати, як за вікном шумить вітер, — уголос подумав я.