Анна Шпилевська - Симфонія хаосу

Лише під ранок дівчина заснула. Прокинувшись, вирішила, що задобрювати русалок потрібно вже, щоб не ставалося більше трагедій. Перша половина дня була важкою для всіх в її родині. Після похорону, що підірвав здоров’я багатьом людям із села, дівчина зрозуміла, що діяти треба негайно. Але як? Ще не завершився траур, а Зелені Свята — вже на носі. Що ж робити? Святкувати точно не можна, бо це порушення усіх неписаних людських законів.

Раптом вона згадала про старезну книгу, яку колись мала її бабуся. Там були вміщені всілякі заклинання і рецепти лікування від усіх хвороб. Якби ж бабуся була жива, вона б точно щось порадила! Дівчина спустилася з горища, тримаючи книгу в руках.

Молодша сестра здивовано оглянула Святославу: з голови до ніг у пилюці, вираз обличчя, як у божевільної.

— Що ти задумала, Славцю? Це ж старезна бабусина книга. Що ти робитимеш із нею?

— Я думаю знайти там рецепт від болю в спині.

— А ти хіба не знаєш, що майже всі рецепти є в Інтернеті? Ходім до Іринки, вона тобі покаже.

— Е ні, Соломійко. Тут потрібен інший рецепт. Слухай, тобі чотирнадцять років, а ти така розумна, і навіть в Інтернеті краще мене розбираєшся!

— Що ж там розбиратися? Все просто!

— Добре. Тільки ти мамі не кажи, що мене бачила. Гаразд? Мамуся буде переживати, що маю хвору спину. Домовились?

— Та добре. Але з тим не жартуй. Бабця казала, що то страшна книга. А спинку полікуй у лікаря, тітка Палажка так собі застудила, що ледь дійшла до фельдшера, думала, помре дорогою. Це мені її дочка молодша розказувала, ми з нею за однією партою сидимо. А, ну так, ти ж знаєш. Ти ж пані вчителька. Мене через тебе вчителевою донькою дражнять!

— Та годі тобі! Я зайнята, не бачиш? — Славі було байдуже до слів сестри.

— Добре, добре. Ходи в мою кімнату, як треба, тебе мама зачіпати не буде. Подумає, що то я книгу читаю, а я побіжу на гульки, в бадмінтон пограю!

— Добре, тільки до річки не ходи!

— Чому це?

— Скоро стемніє, там стає небезпечно.

— Гей, ти що, з розуму з’їхала? Зараз лише четверта година, тим більше надворі літо і стемніє ще не скоро. Що може статися?

— Нічого. Але пообіцяй!

— Добре, кладу руку на серце.

Здивована сестра украдки вибігла на вулицю.

Славця не на жарт злякалася тієї старої книги, довго гортала її, та, побачивши запис про русалок — перечитала кілька разів. Боялася лиш, щоб до Великодня нової напасті не було. Бо то треба було робити в четвер, якраз на їхній Великдень.

«Треба сказати Петру, хай до півночі буде зі мною, а там я сама з ними на перемовини піду».

Та побоювання дівчини не були марними. За два дні до Зелених Свят її дядька Степана Витвицького забрала швидка допомога аж із Білої Церкви і повезла в божевільню. Бідний чоловік рвав на собі одяг та волосся, кричав на все село, що ті пропащі душі згубили його. Ніхто достеменно не знав, про що він кричав. А Славця зрозуміла. І зрозуміла, що це ще не остання жертва.

Шкода їй було свого улюбленого дядечка, а що ж вдієш. Битися треба не на життя, а на смерть. А тут, як на зло, той Петро не відставав, всюди ходив за нею, не давав думати, боявся, що з нею щось станеться.

Минули Зелені Свята. Настала середа.

Славця цілий день дрібно тремтіла, ніби в пропасниці. Петро вирішив зробити корисну справу, заспокоїти її, і не мало, не багато — зробити з неї жінку.

Тож почав думати-гадати, як би то дівчину на таку справу налаштувати. Взявся шукати матеріал про тих русалок, якими зацікавилася Славця. Побачив багато цікавого: навіть від руки переписав. Почепив частину біля свого ліжка та й намагався те все напам’ять визубрити, щоб коханій показати — мовляв, який я розумний! Вичитав, що у цей день одну жінку або дівчину наряджають у «русалки» квітом і зеленню, ходять зі співами у ліс та поле. Навіть тексти записав і збирався співати. Цікаво йому стало, та й перечитував про те, що завивалися віночки, дівчина-русалка мала поставити сім питань кожній жінці, що траплялася їй, на дубку колисалася гойдалка, як її називали, реля чи колисочка. Дівчата співали пісень про кохання. Інколи вони водили хороводи та стрибали через невеличке вогнище разом із хлопцями. Чіпляли вінки одна одній на шию та цілувались і кумалися — згодом називалися кумами, танцювали. А ще Петрові до душі припав обряд водіння Куста. Дівчину наряджали у вінок з березового, кленового і липового листя, до якого вплітали конвалії, м’яту, шовкову траву, потім вона співала пісень. Петро навіть виводив тоненьким голосочком, що аж його мати злякалась, чи бува не захворів він, і та хвороба — чи не шиза часом. А він сказав, що то він репетирує для коханої. Заводив пісні: