Анна Шпилевська - Симфонія хаосу

Та й так красиво виводив своїм баритоном, хоча насправді йому слон наступив на вухо, що аж мама його подумала, чи не віддати сина до музичного вишу. Найостаннішою цікавинкою були проводи русалок. Побіжно хлопець прочитав про те, як жінки плетуть вінки, а коли починає сутеніти, починають співати русальних пісень і веснянок. Далі усі сходяться на центр села, звідки йдуть на цвинтар. Петро ніяк не міг собі уявити, як на цвинтарі можуть палити багаття. Десь за північ спів «русалок» мав би припинитись, це означало, що їх уже провели.

Ех, розумним став Петрусь, що аж самому цікаво стало. Може, піти вчитися далі, закінчити який технікум?

Його думки розвіяла кохана, яка зненацька подзвонила йому. Було надвечір’я, і дівчина дуже нервувала, ніби знала, що сьогодні стане жінкою та що ця ніч буде страшною для обох.

— Петрику, як іде підготовка, моральна і фізична?

— Яка-яка? Моє серденько, у тебе сьогодні такий медовий голосок, — хитрий хлопець надумав казати якомога більше компліментів, щоб підготувати кохану до «дійства».

— Дякую, але все ж. Ти щось цікаве дістав?

— Так. Але... Як тобі це сказати... Будь готова до усього.

Слава зрозуміла чи інстинктивно відчула натяк Петра, а тому викупалася у свяченій воді, щоб ніяка сила їй не завадила здійснити задумане. Вдяглася красиво, навіть парфумами набризкалася — де ж там, до хлопця на вечерю йде. А потім... А потім — то вже буде видно.

У Петра в хаті світилося лише одне віконце — батьки ще вдень пішли в гості й мали повернутися пізно.

— Ти найпрекрасніша дівчина, яку я коли-небудь бачив!

— Дякую, любий.

«А він розуміється в таких справах»...

— Ну, розповідай.

Петро повідав нехитру історію про русалок, а Слава уважно слухала. Зробила довгу паузу і, чи то здивувавшись, чи то знітившись, мовила:

— Головна героїня, вбрана у вінок, зовсім не дівчина, а жінка. Ти чуєш, Петре? А я ще...

— Я знаю. Серденько, знаю.

— Любий мій, а що якщо нам...

Як все чудово складалось для нього. Хлопець і не очікував, що така дівчина, як Слава, сама натякне на цю делікатну справу.

— Ти ж знаєш, я все зроблю для тебе, аби ти щасливою була. Але то раз — і на все життя. А потім діти генетично будуть схожі на мене. — І де він тільки таке вичитав чи перекрутив може. — Але я тебе кохаю, кохаю до нестями!

«Менше слів, більше справи. Ми втрачаємо час. Але ж і страшно, і цікаво, і млосно, — подумала, — не люблю я його, лиш прикидаюсь. Що ж робити? Ай, спробую! Скільки вже можна в дівках ходити. Може, мене завтра вже й на світі не буде...»

— Як ти там казав, кохаєш? То покажи мені, як сильно! Я хочу відчути тебе усього.

У хлопця затремтіло все тіло. Він же цього з дев’ятого класу чекав! А зараз — наче і не мав такого досвіду, занімів і зашарівся.

— А ти... Впевнена, кохана? Може, тобі треба буде ще часу? То я почекаю. А досвід, ти знаєш — я мав. Невеликий і невтішний. Проте мав. — Хлопчина колись ділився із Славою своїми походеньками до сусідки-медсестри.

— Ні-ні. Ніяке «почекаю»! Хочу, щоб були свічки, вино і квіти.

— Це я миттю. Свічок з церкви в мене багато, мама купує наперед і тримає їх в коморі. Вино татові подарували і він казав його розкоркувати, як буде велика нагода. Так якраз з’явився цей привід. А квіти — я тобі не те що квіти нарву, зірку полізу діставати! — і побіг виконувати задумане.

— Яку там зірку? Швидше, швидше! — та хлопець цього вже не чув. Помчав миттю. — Думаю, мені вино допоможе розслабитись і не відчути болю. Не тільки фізичного, а й морального, сердечного...

— Я вже є. Запалюємо? Ходи до мене, красуне моя.

Слава зашарілася, але допомогла йому запалити свічки, налили вина. Хлопець поставив у вазу квіти, потім підійшов до дівчини, обережно підняв її підборіддя і торкнувся губами її личка. Цілував довго і пристрасно, ніби сто років до того не бачив цієї ніжної дівочої краси, не обнімав тонкого стану. Ліжко довго тримало їхні гарячі тіла, аж доки Слава не відчула, що їй боляче. Ні з чим не порівняти того болю, як тільки зі встидом та розчаруванням. Колись хтось їй казав, що потім це мине і життя з чоловіком буде прекрасним. Не вірила. І, мабуть, уже не повірить. Петро як не старався, та був грубим із нею, і вона тихо заплакала. Не від болю, а від того, що стала жінкою і втратила ту перлинку, яку берегла для свого найдорожчого чоловіка і так просто віддала на користь мети і простих міркувань. А що вона скаже мамі, коли мамина квіточка, мамина зірочка золотая не дівка уже. А чи варто ще й згадати, що не із шлюбним чоловіком? Хіба вона зможе до церкви ходити з отим гріхом, чи зможе сповідатися? Ні, таки Петро вже буде її. Вже так сталося і так їй записано, що мусить, хоч і не хоче, бути з ним.