Анна Шпилевська - Симфонія хаосу

— Сонечко моє, тобі було дуже боляче?

— Було, але це нічого, не зважай. Все було чудово.

— Я ж тебе люблю і хочу, щоб...

— Так, я це знаю, любий. Я вже це чула.

— Ні. Це не те, про що ти подумала. Але все згодом. Не переживай, ніхто і не дізнається. Я тобі це обіцяю. — Петро вже хотів додати: «І хочу бути поруч завжди», проте схаменувся, згадавши, що це зовсім не те місце, де він хотів зробити пропозицію.

— Добре. Я вірю тобі. Давай ще годинку поспимо, але одягнені. Не хочу, щоб твої батьки щось запідозрили.

— Як скажеш. Тоді я свічки і квіти викину, щоб ніхто і не здогадався.

— Давай, та лише квіти, свічки нам знадобляться пізніше. Я ж посплю. Втомилася.

Тямуща дівка, розумна і така, яка була потрібна отим незвіданим силам. Ще дві години розділяли її і їх. Дві години до півночі.

— Гей, уставай, дівко, а то проспиш наш Великдень, а ми тоді дуже розгніваємось!

— Петре! Де я? Ти ж мене не покинеш? Мені страшно, Петрусю! Що робити?

— Я тут, дівчинко моя, охороняю твій сон.

— Мені наснилось, ніби русалки мене кличуть. Ти ж підеш зі мною?

— Звичайно, люба. Тільки ти не переживай, добре?

— Встаємо. Де мій вінок? Тільки треба все зробити так, щоб ніхто не бачив, покропитися свяченою водою, випити її трішки, взяти церковні свічі і хрест — це на випадок, якщо щось піде не так. Але обряд я буду провадити сама. Добре, любчику?

У Славиних очах пробігла якась дика зелена іскорка. А очі ж у неї були блакитні, ніби то не вона була, а...

Хлопець на мить перелякався та, перехрестившись, згадав, що це ж лише вигадки, хай побавиться вона в героїню, як хоче. А потім вони спокійнісінько підуть спати. Звичайно, кожен у своє ліжко, але то ненадовго.

Північ. У селі жодного вогника в хатах. Батьки Петра вже сплять у його ж хаті. Навіть собаки не гавкають, тим самим підтримуючи тишу в селі.

На річці лунають ледь чутні голоси, ніби то люди стиха гомонять про свої справи. Славця тихо хреститься і просить Петра стояти осторонь. Сама кропиться водою і промовляє якісь заклинання, що ніби закликають русалок. А їх і кликати не треба.

— Що воно за дивина, та й годі? — злякався Петро.

Дівчина й сама здивувалась, як то все хутко відбулось, швиденько запалила дванадцять свічок, окропила коло навкруг себе й почала молитися. Як же їй страшно було в той час! З річки на дівчину йшла дивна істота. Зеленокоса, із зеленими холодними очима і на диво теплою посмішкою. Вона говорила все очима, мовляв, не варто її боятися. Здавалося, була навіть дружелюбною. А потім вона заспівала і вінок з голови дівчини перекочував до русалки. Коло спалахнуло і замість нього навкруг дівчини у цьому ж колі з’явилися підсніжники — влітку!.. А русалка, ця істота — була справжньою! Петро сам її бачив. Тримав коло серця великий хрест, і Славця тримала такий самий. Він знав, що як щось піде не так, то треба хрестити себе і річку (принаймні на всякий випадок) і запалювати хмиз — нехай буде вогнище, а ще кропити все навколо свяченою водою. Кликати на поміч, бігти з тієї місцини і не оглядатись, хоч би що й кричало чи бігло за ним. А Слава була у безпеці, доки вона в зачарованому колі — їй не страшна жодна мертва душа.

Головне, чекати четвертої ранку, щоб ледь почало світати. А час летів. Вже якимось дивом була перша година.

«У мене є лише три години, щоб порозумітися з русалками і спитати їх, яку ціну вони хочуть за спокій нашого села»...

— Дівчино, ця ніч буде довгою. Так, я вмію читати думки. — Головна русалка випливла до неї на берег і тепер пильно вдивлялась у вічі. — Я робила усі ці трагедії, щоб показати людям, що вони не вічні, а ми будемо вічно! Правду я кажу?

На берег вийшло вже декілька русалок, вони мали страшні очі і зачарували б усіх, на кого б не глянули. Та не сьогодні. Вони не були налаштовані войовниче. Нині було їхнє свято і ці люди, земні люди, ці двоє нещасних, прийшли їх привітати.

— А що ти хотіла від мене, людино? Почути, чому ми це робимо і коли перестанемо? А коли люди перестануть над нами знущатися? Коли не будуть ліс вирубувати і рибу занепащати? Це так мало для вас і так багато для нас. Наша сім’я досить велика. Ми плаваємо не тільки по цій країні а й далеко за її межами, навіть за межами земного світу.

— Що ж потрібно нам, земним, зробити, щоб вгамувати вашу спрагу крові? Я, молода дівчина, мусила зробитися жінкою, щоб з вами просто поговорити.

— Ти, певно, жартуєш, Славуню. Нам було смішно, коли ти про це вперше згадала. Не потрібно було таких жертв. Ти сама вигадала.