Джоан Роулінґ - Несподівана вакансія

Шерлі метушилася, розкладаючи на столах папери. Вона обожнювала засідання ради. Окрім того, що Шерлі пишалася й тішилася, як Говард вів ці засідання, там ще й не було Морін; не обіймаючи жодної офіційної посади, вона мусила вдовольнятися тими крихтами, якими зволювала поділитися з нею Шерлі.

Колеги Говарда по раді прибували по одному і парами. Він гучно з усіма вітався, і його низький голос луною відбивався від перекриття. Усі шістнадцять членів ради збиралися дуже зрідка; сьогодні очікувалося дванадцять.

Коли половину місць було вже заповнено, прибув Обрі Фаулі. Увійшов він, як завжди, неспішно, мовби опирався поривам сильного вітру, з похиленими плечима й опущеною головою.

— Обрі! — радісно вигукнув Говард, і вперше за сьогодні сам рушив назустріч новоприбулому, щоб привітатися. — Як ти? Як Джулія? Отримав моє запрошення?

— Вибач, я не…

— На моє шістдесятип’ятиріччя? Тут… у суботу… на другий день після виборів.

— А, так-так. Говарде, там за дверима чекає молода жінка — каже, що з газети «Ярвіл і околиця». Елісон… забув, як її там далі?

— Гм, — сказав Говард. — Дивно. Я щойно надіслав їй свою статтю, знаєш, моя відповідь Фербразеру… Може, вона щось хоче… Піду подивлюся.

Він почвалав перевальцем до виходу, відчуваючи незрозумілий острах. Коли вже підходив до дверей, назустріч йому зайшла Парміндер Джаванда. Насуплена, як завжди, вона пройшла повз нього не привітавшись, і Говард уперше звично не спитав у неї: «Ну, і як там наша Парміндер?»

На тротуарі він побачив молоду блондинку, міцну й пишну, сповнену такої нездоланної життєрадісності, за якою Говард миттєво розпізнав рішучість, подібну до його власної. Тримаючи в руці записник, вона розглядала ініціали роду Світлавів, викарбувані на двостулкових вхідних дверях.

— Вітаю, вітаю, — трохи задихано мовив Говард. — Елісон, так? Говард Моллісон. То ви оце стільки їхали, щоб сказати, який з мене нікчемний писака?

Вона сяйнула усмішкою й потисла його простягнену руку.

— Ой, ні, стаття нам сподобалась, — запевнила вона. — Просто ситуація стає такою цікавою, що я хотіла б посидіти на вашому засіданні. Ви ж не проти? Пресу, здається, пускають. Я переглянула регламент.

Говорячи так, вона невпинно просувалася до дверей.

— Так-так, пресу пускають, — відповів Говард, що йшов за нею слідом і ввічливо зупинився, пропускаючи її першою. — Якщо тільки нам не доведеться обговорювати деякі конфіденційні питання.

Вона озирнулася і зблиснула своїми білими зубами, які було видно навіть у сутінках.

— Наприклад, ті анонімні звинувачення на вашому веб-форумі? Від «Привида Баррі Фербразера»?

— О Святий Боже! — прохрипів Говард, усміхаючись їй у відповідь. — Хіба ж це якісь новини? Пара дурнуватих коментарів у інтернеті?

— Пара? А мені казали, що з сайту вже видалили цілу купу таких повідомлень.

— Ні-ні, хтось вас дезінформував, — заперечив Говард. — Наскільки я знаю, їх було два чи три. Суцільна маячня. Особисто мені здається, — почав імпровізувати він на ходу, — що це просто якась дітлашня.

— Дітлашня?

— Ну, знаєте, розваги якогось підлітка.

— А навіщо підліткам атакувати членів ради? — спитала вона, й далі усміхаючись. — До речі, я чула, що один потерпілий уже втратив роботу. Цілком можливо, через звинувачення, висунуті проти нього на вашому сайті.

— Це новина для мене, — збрехав Говард, хоч насправді Шерлі бачилася з Рут у лікарні й розповіла йому про це.

— Я бачу, що на порядку денному, — сказала Елісон, коли вони обоє увійшли до яскраво освітленої зали, — у вас питання про долю «Белчепела». І ви, і містер Фербразер у своїх статтях наводите вагомі аргументи, підтримуючи власну позицію… нам у редакцію надійшло чимало листів після того, як ми опублікували статтю містера Фербразера. Моєму редакторові це сподобалось. Усе, що спонукає людей писати листи…

— Так, я їх бачив, — мовив Говард. — Ніхто, здається, не відгукнувся про клініку надто схвально, правда?

Радники, що сиділи за столами, не зводили з них очей. Елісон Дженкінс відповіла їм усім своєю незворушною посмішкою.

— Дозвольте принести вам стілець, — сказав Говард і засопів, тягнучи за собою стільця, щоб посадити Елісон трохи звіддалеки, за три-чотири метри від столу.

— Дякую.

Вона підсунула стілець на два метри ближче.

— Пані й панове, — оголосив Говард, — сьогодні в нас присутні представники преси. Міс Елісон Дженкінс із газети «Ярвіл і околиця».