Джоан Роулінґ - Несподівана вакансія

— Привіт, — буркнув Жирко, випускаючи дим через ніздрі.

Він не знав, чого сподіватися. Дім ізсередини нагадував якусь брудну порожню коробку. Не було жодних меблів. Усі двері були замкнені, і це його насторожило.

— Ми тут самі? — спитав він, переступивши поріг.

— Ага, — відповіла Кристал. — Можемо піти нагору. В мою кімнату.

Вона повела його за собою. Що далі вони йшли, то гидкішим ставав сморід від сміття, покропленого відбілювачем. Жирко намагався на це не зважати. На сходовому майданчику усі двері теж були замкнені, окрім одних. Туди і ввійшла Кристал.

Жирко намагався приховати своє здивування, бо в кімнаті не було нічого, крім матраца, застеленого простирадлом і пуховою ковдрою, та купки одягу в кутку. До стіни скотчем були приліплені кілька фотографій з таблоїдів: поп-зірки та інші знаменитості.

Кристал зробила цей колаж учора, наслідуючи вигляд стіни у кімнаті Ніккі. Знаючи, що прийде Жирко, вона хотіла надати кімнаті привітнішого вигляду. Засунула тонкі штори, і вони забарвили денне світло в блакитний відтінок.

— Дай мені цигарку, — попросила Кристал. — Вмираю без курива.

Він запалив їй цигарку. Жирко ще ніколи не бачив її такою розгубленою; вона більше йому подобалася зухвалою і самовпевненою.

— У нас мало часу, — сказала вона йому й почала роздягатися, не випускаючи з рота цигарки. — Стара скоро повернеться.

— Шо, пішла в «Белчепел»? — уточнив Жирко, намагаючись бодай подумки повернути Кристал її жорсткий образ.

— Ага, — відповіла Кристал, сідаючи на матрац і скидаючи спортивні штани.

— А шо, як клініку закриють? — спитав Жирко, знімаючи піджак. — Я чув такі розмови.

— Не знаю, — буркнула Кристал, але їй стало страшно. Сила волі її матері, крихка і квола, мов неоперене курчатко, не витримають такого удару.

Кристал уже роздяглася до білизни. Жирко саме стягав черевики, коли раптом помітив щось біля купки з її одягом: маленьку пластикову коробочку з-під прикрас, у якій лежав знайомий йому годинник.

— Це ж моєї старої? — здивувався він.

— Шо? — запанікувала Кристал. — Ні, — збрехала вона. — Це баби Кет. Не рух!..

Але він уже витяг його з коробки.

— Це ж її, — сказав Жирко. Він упізнав ремінець.

— Ні, блін, не її!

Кристал не на жарт перелякалася. Вона вже майже забула, де і в кого його поцупила.

Жирко мовчав, і їй це не подобалось.

Годинник у Жирковій руці був для нього водночас і викликом, і докором. Він поперемінно уявив, як виходить звідси, недбало засовуючи його собі в кишеню, а тоді, як, стенувши плечима, віддає його Кристал.

— Він мій, — наполягала Кристал.

Жирко не хотів грати роль поліцейського. Він волів бути над законом. Але рішення прийшло саме собою, коли він згадав, що цей годинник — мамин дарунок від Каббі, Жирко віддав його Кристал і став роздягатися далі. Розпашіла Кристал зняла ліфчик, трусики і гола ковзнула під ковдру.

Жирко підійшов до неї в трусах-сімейках, тримаючи в руці запакований презерватив.

— Не треба цього, — буркнула Кристал. — Я ковтнула таблетки.

— Справді?

Вона посунулася, звільняючи йому місце на матраці. Жирко пірнув під ковдру. Знімаючи сімейки, він подумав, чи не бреше вона й про таблетки, як про годинник. Але він і сам хотів спробувати без презерватива.

— Давай, — прошепотіла вона і, висмикнувши з його руки фольговий пакетик, шпурнула його зверху на Жирків шкільний піджак, що валявся на підлозі.

Він уявив, що Кристал від нього завагітніла; які обличчя будуть у Тесси і Каббі, коли вони про це почують. Його власна дитина на Полях, його плоть і кров. Каббі таке й не снилося.

Жирко виліз на Кристал.

«Оце, — подумав він, — і є справжнє життя».

О пів на сьому вечора Говард і Шерлі Моллісон увійшли до пеґфордської парафіяльної зали. Шерлі тримала в руках стосик паперів, а в Говарда на шиї висів клейнод, прикрашений синьо-білим гербом Пеґфорда.

Мостини підлоги зарипіли під важкою ходою Говарда, коли він рушив до зсунутих докупи подертих столів. Говард любив цю залу не менше за свою крамничку. По вівторках тут збиралися дівчатка-скаути, а по середах — «Жіноча спілка». Тут відбувалися благодійні розпродажі, ювілейні святкування, весільні церемонії і церковні свята. Уся зала просякла запахами старого одягу, пилюки, людських тіл упереміш з ароматом кави, домашніх пирогів і м’ясних салатів, але передовсім — запахом старої деревини і каменю. Латунні люстри звисали з дерев’яних балок на товстих чорних шнурах, а до кухні вели пишно оздоблені двері з червоного дерева.