Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

У відповідь - світлина двох щасливих дітей і спалах золотих зубів драйвера-худобовоза ліворуч над баранкою, - налипла на лобове скло сіновоза, що лишився безнадійно позаду. Сутеніє. Вантажівка плавко занурюється в зиму. Хуртовина дедалі густішає. Склом суне крижана шкаруба, в якій борсаються розгублені двірники. Фари ближнього світла. Швидкість тридцять кілометрів на годину.

- Що це?! Кілька годин тому - сонце, Мать-іМачуха… Ми хоч туди їдемо?

- Туди, дівчинко. В Одесі зараз кучугури по коліно і мокрий сніг!

- Овва! Оце так приїхали до моря літо зустрічати! Олексо, чому радієш, дитинко, дивись, що коїться!

- Прикольно! І намет згодиться!

- Угу, чим би дитя не тішилося, аби не вішалося!..

покійна НАТКА

День змітає все в купу - непотріб думок - сміття душі. Золотаві обгортки й лелітки бажань - на межі дощу і туману. Молоком солодко напахує марихуана… День розставляє столики в літній кав’ярні понад одеським портом. Дюк з пляшчиною в руці. У моря - мокротиння горлом. Відхаркують ворони й чайки. Сірий бомж - вогке шмаття на дорозі. Ковдра зі снігу, який не тане. Гармата стріляє у хмари сніжинками. Сосни неквапливо випорожнюють свої бурштинові й малахітові келихи доки не прийшов сердоліковий вечір у перуці з косою. Ввечері вокзали ваблять людей своїм затишком, щоби знову перетворитися на мерзенні купи сміття вранці. … І вилом у часі затягується раною й миттєво заростає тишею годин минулих, які ще пахнуть тобою…

П’яна ніч. Портвейн. Портвейн. Портвейн. Вештання засніженою Одесою, як у відьомських каз ках, щоразу закінчується і намагається поновитися в одному й тому ж місці… Гадаєте на Дерібасів ській?

Ні фіга подібного! На вулиці Гарібальді! І не тому, що там цілодобова винно-горілчана крамничка, як би того не хотілося…

Врешті надибали-таки самотнього Дюка в мантії з горностаю, із засніженими скронями, і півгодини намагалися, аби йому не було так сумно, втулити в спижеву закоцюблу руку пам’ятника півпляшки портвейну. Відволікли від цієї захопливої гуманної справи всюдисущі менти, - не вдалося їм тихо загальмувати свого бобика, - гуманістів мов хуртовиною змело.

- Ну, що далі робитимемо?

Черговий чистозелений Джек Пот:

- Знімемо флет!

- А намет твій навіщо? Гайда на пляж! І ще портвейну назавтра.

В наметі на пляжі… зима, хуртовина… Free Love - це логічно, природно… а як же! Нічого такого!.. Лягайте, шановні, і ви собі спати… рученьки… ніженьки. очі заплющить - побачите ґрати…

Лискучий ранок. Сніг розтанув. Вітер. Ранковою бруківкою шпацирують Ленін і Гітлер.

- А что, колєга, не газвести ли нам пгаведных ггаждан на пиво?

- Натюрлих, Владимир Ильич, развести! Только этих вряд ли удастся, а других пока нет, рановато… впрочем… Хайль Гитлер, пипл!

- Зіг хайль! Грошей немає. Ночували на пляжі.

Щасти вам на конкурсі двійників!

Не надто розчаровані вожді поважною ходою віддаляються. Ще якийсь час чути їхній діалог. Мерехке ганчір’я фраз відносить вітер у бік вок залу. …

- Це та сама стадія старту, що зветься фініш…

- ЩО-що-що?… «За розпорядженням… угуугу-угу… Першого квітня продаж алкогольних напоїв… що?! І пива?! Заборонено… во ізбєжаніє… по всіх магазинах та кав’ярнях міста Одеса…»…

Блін!!! Yeah…

- Це - таки справжнє «Є…»

Винно-горілчаний підвальчик у досить - таки огидному денному освітленні постає просто вбогим складським приміщенням з наліпленим на сірі залізні двері смугастим від клею та сирості аркушем формату А-4, розтатуйованим друкованим текстом.

З тексту зрозуміло, що жодних спиртних напоїв, зокрема і пива, сьогодні днем з вогнем не розшукаєш. А зі слів місцевого алконавта «при магазині» зро зуміло, що торік Одеса надміру бурхливо оз на ме нувала Перше Квітня п’яними авто-шибо40 мордобоями, і сумлінний одеський мер вдався до суворих запобіжних заходів.

- Так… Спробуємо оптимізувати ситуацію… неймовірно, щоби в цілому місті не знайшлося жодного пройдисвіта, який би не зарадив цьому важкому становищу. Це - такі Одеса, а не хрін собачий.

- Ні, це - таки хрін собачий! Теж мені, столиця гумору.

- Гумор у них дійсно чорнуватий…

- Може це першоквітневий жарт?…

- Аякже!

Кіть не давав Ліці спокою: «Ти що, заснула?!

Випий ще!». Ліка ґумово посміхалася і пила ще.

Спогад про ніч на автовокзалі, про зимову трасу, - як вони з Наткою міняли прокладки і пісяли за якимись велетенськими іржавими трубами, доки Чук і RAT стояли з піднятими руками на узбочині та приколювалися з приводу «менструальної синхронізації», - не давали їй спокою.