Світлана Поваляєва: Ексгумація міста

- Ти зачинив мене ззовні?

- Щоби ти не зникла.

- Пусте.

Рукави неприродно чистої сорочки розцяцьковані кров’ю контролів на споді. Поорані вени не так вражають, як цей бездоганно випраний одяг із закривавленими рукавами. Вона вдяглася в ту сорочку з відчуттям якоїсь погамованої ритуальності незрозумілого обряду (причастя? Яка патетика!). І він був щедрим до нестями. Прагнув віддати їй хоча б дещицю того, що вона дарувала йому просто так, від надміру жіночої сили, граючи.

Витягував останнє зі зболеного крихкого тіла, понівеченого мозку, закатованого серця. Схожий був на купу пожмаканої переплутаної магнітоплівки зі зґвалтованої касети.

Ламкий і непевний, сторожкий і хворобливий спокій обіймав їх легкими долонями на межі ранку. Їй пощастило на якусь годину почутися личинкою метелика в теплому пухкому коконі постілі.

Вранці вона - швидко й механічно, мов пожежник, - одяглася. Не стала шукати його по квартирі.

Трохи помарудилася з дверима (на щастя ключі стирчали в замку). Клац. Вона опинилася зовні.

Ліфт. Падіння на попередній рівень. І - яскравий вересневий ранок на дворі. … настав час замовкнути і дивитися на своє кіно.

Напевно, це у передчутті грози та зміни травневої задухи, сповненої квітів дерев - поки лише алхімічного шлюбу дерев, - на прозорий холод - холод у хребті весни на початку переймів літом. Нічого містичного - лише кольори стали яскравішими. Набагато яскравішими…

Контрасти хворобливо загострилися, ніби очі протерли зсередини і зовні, як шибку, чи екран, чи монітор… І музика залунала знову - без розшарування на пар тії, теми, окремі ноти. Це кіно про - ні, не про розлуку, - саме Прощання. Без жалю й пожадливості спогадів - прощання перед подорожжю без нічого, невідо мо куди, але без вороття, - туди, в серце літа, в літо серця, де нема нічого знайомого. Коли мізки не лізуть своїми моцаками всередину всього, що помічає погляд, - так, ніби одразу впізнають (влучне, хоча й порожнє слово - ідентифікація). Циганка біжить до вбиральні Макдоналдсу, тримає обома руками круглий живіт, ніби щось, абияк пришите до неї, важке і велике.

На людей падають пелюстки вишень. Собаки вдають, що померли просто на тротуарі. Сліпі тролебуси хапаються своїми культями за електричні дроти. Сонце синіє, на ньому зблискують плями, іскри, жилки.

Прощавай, у мене немає часу на шкодування з приводу своєї ідіотської поведінки. В моєму серці досить літа, досить любові, щоби простити себе, забути тебе таким, яким тебе створив мій мозок, залишити тебе частинкою свого світу - без спогадів і жалю…

Вони щовечора так: лузають в ліжку насіння, дивлячись в маленький чорно-білий екран. Інфернальним світлом спалахують відчужені обличчя і звук з телевізора - схожий на шурхіт насіння. Іноді хтось з присутніх в кімнаті по обидва боки екрана закурює сигарету і ковтає гіркувате від перестою пиво з пластикової пляшки. За вікном шелестить перший після зими дощ, а в шафі тихо і настирливо вовтузиться кішка: то миється, то вмощується, то знову миється, то знову вмощується. В туалеті дзюрчить вода, і в кухні капотить з крана. І все це вінілове яложення зветься тишею.

Завтра не треба прокидатися рано, але не виникає бажання відтягувати сон - вік не той, і все вже не таке, як раніше («обличчя за п’ять років не постаріло, а просто втратило актуальність»).

Каламуть, шурхотіння, втома, кома, мряка…

Так дзвонять в двері лише менти!

- Як до власної хати… Кого чорт приніс?

- Прикинемося, що нас немає.

- Світло від телевізора.

- Тоді зробимо вигляд, що спимо з телевізором… цікаво, коли у них рука стомиться тиснути на дзвоник?

- Ніколи. Доведеться відчинити.

- Тоді пошли всіх - скажи, що ми трахаємось.

- А їм не пофіг?

- Скажи, що у мене дуже складна форма грипу, сказ, ящур, побутовий сифіліс…

- Повір, їм пофіг, (дзвоник продовжує длубати в мізках дірку), у них стільки бухла, що їм пофіг… (водночас з дзвоником розпочинаються гупання ногою в двері та веселі п’яні вигуки обидвостатевими голосами: «Откривайте! Харош трахаться!») Вузький простір коридору щільно затоплює гамір, сміх, жартівливі виправдовування і брязкіт повної тари.

- Ліко, серденько, одягайся і виходь! - До спальні вдирається Кіть у мокрій шкірянці. - Ми будемо пити коньяк з пивом, бо одне без іншого - гроші на вітер!