Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

Він першим пірнає з високої скелі… Вона ховає ельфа в долоні… Зривається слідом…

Крізь морську товщу ковзають риби і краби.

Сонце, мов обережний щасливий спрут, пересуваєть ся яскравим мозаїчним дном. Риби дивляться вгору. Бачать там чайок у такому самому блакитному просторі. Чайки дивляться вниз. Бачать там риб у такому самому блакитному просторі. Можливо вважають одне одного власними відображеннями.

Відбитками на тремкій перетинці між блакитями, яка не є поверхнею чогось. Чи відокремленням від чогось. Просто клітинна мембрана всесвіту.

Східці гортаються, мов сторінки? Чи просто він та вона стоять на крилах лінивого гвинтокрила, що ніяк не розженеться і не відірветься від землі. А може це - стрілки годинника на гончарному крузі, який набирає швидкість у протилежному стосовно руху нормального часу напрямку. Колесо Зороастра.

Вона загубила мотоциклетний шолом чи каску. Об голову боляче б’ються залізні комахи. Їх затягнуло спі раллю шаленого цього колооберту, кровообігу, серцебиття, зупинку якого спровоковано… Повільно… продовжуййюуть… майже не лишилося мозку.

Зникла остання швидкість у концентричному завершенні вогника на кінчику джойнту. Зникла остання швидкість. Внаслідок вибуху спідометра.

Тепер швидкість дорівнює нерухомості. Жовте море позавагомості з червоними рибами. Плямами. На дні біліють уламки унітазів з мармуру. Під одним з них - фіолетовий краб займається пранаямою і не цікавиться барвами. (Ідіотські словосполучення:

«займатися коханням», «займатися пранаямою»,

«займатися літочисленням», «займатися своєю раною»… Вся справа у слові «займатися» - перейматися чи бути незайманим - бути чи не бути відтраханим власним мозком - цими Авгієвими Стайнями). Так чи інакше, єдине, що зрозуміло, перебіг подій - річ стовідсотково штучна. Не пристосована до незчисленних реалій життя і безумовно підступна штучка. Щоденне щодення щоденника у цьому фіг допоможе. Писати романи легко. Читати - борони Боже!

Стоп-кадр. Поцілунок із заплющеними очима, в зіницях яких крупний план препарує зайві (чи задні?) думки. На дальньому плані знайоме кужелення диму, силуетом біля чийогось профілю маячня чиєїсь руки, що підбирає підсвітлені знизу сталки густого волосся. Музика червонувата, маренго, PORTІSHEAD, Едіт Піаф. Зображення трохи тремтить. Зсунулося. Понеслося. Камера гуляє. У кадр постійно вдирається Граф. Вельми непопсовий персонаж з вельми попсовим і розповсюдженим на терені совдепії поганялом. Він не розлучається зі скляним (тепер це майже антикваріат, раритет, принаймні) баяном. Вісім кубів рідини кольору темного пива. З телевізора: «Мінєт слалом голівка що плаває подвійне лезо найкраще для чоловіків…» (на початку століття «Жилет» продукував небез печ ні леза. Це було стильно, як усе вічне, це було ре тродля-мудаків. Ретродекаданс. Реально збільшився відсоток самогубців серед населення (у готелях і на могилах, приміром, Єсєніна). Як наслідок - тотальна електрифікація і повна дезорієнтація у виборі дезодорантів перед голінням і після нього…) Для деяких людей час має перманентну властивість зникати і невблаганно поновлюватися. При цьому втрачаються лише незначні деталі декорацій. Ніби в мексиканському телесеріалі: можна пропустити тридцять дві серії й у тридцять третій все буде майже так, як у третій…

У якийсь із моментів їхнього життя жила собі дівчинка, котра не могла не малювати, а малювати не вміла. І малювала лише очі. Переважно ліве око.

Щоразу - інакшим стилем. Простежувалися у цих фраґментарних і завершених зображеннях, шкіцах і полотнах олією усі можливі напрямки, течії і школи, які лише існували в історії живопису. Виходило це випадково. Залежно від настрою чи психічного стану. Або побутових обставин. Не через бажання оволодіти техніками чи прагнення урізноманітнити зображуване.

Якось вони повели цю дівчинку до психолога.

Жінка-психолог займалася з нормальними людьми голотропною терапією (чи переймалася цією психотропією), а з вагітними жінками - ребефінгом уповільненої дії. Психолог подивилася на нього, на неї, і сказала: «У вас параноя».