Настя Байдаченко - Нічого особистого

Пані Каретко із добірним садизмом чи поривом нестримної некрофілії занурюється в описи ексгумованого тіла після двох років у могилі. Справді половину деталей можна було опустити. Тільки тут у дона Педру просинається жага бодай якихось чоловічих вчинків. І новий король із завзяттям SSівця відіграється за всі попередні нерішучі сторінки. «Дехто прозвав Педру — жорстоким, а дехто — справедливим. Хто знає межу між жорстокістю та справедливістю, коли йдеться про Інеш?» Попри деяку оригінальність форми історія не нова, вона схожа на тисячі книжок у м’якій палітурці, якими завалена Петрівка. Із рожево-золотими обкладинками з перекачаними чоловіками, що обнімають напівнепритомно-пристрасних жінок у велюрових костюмах незрозумілих епох.

Отже, «Тіло Інеш» — черговий клон від Вікторії Каретко. Тож подобимося до великого Хвильового — «геть від клонів!».

Ен Болєн… Випендрилася. Хоча з точки зору фонетики єдино правильно. Жодних вам Болейнів…

Віка випила трохи валер'янки, потім ще, потім ще дещицю, поки флакончик не спорожнів.

«Ні, з цим треба зав'язувати, — подумала Віка. — Так і до жіночого алкоголізму недалеко». Очі шукали на пляшечці вміст спирту.

— Знаєте, Вікторіє, коли людина так переймається критикою, це свідчить лише про її невпевненість та сумніви у власних силах. Комплекс неповноцінності. Абсолютно класичний випадок. Аж нецікаво.

Віка злегка кивнула головою так, ніби підтримувала не надто цікаву чи приємну для себе бесіду.

— А ви не пробували написати щось нормальне, ну, не про графів та принцес, а щось сучасне. Ну, про своє життя?

— Це несмак, професоре. Про власне життя, я маю на увазі.

— Слухайте, ну кого цікавить смак чи несмак, якщо вийде цікаво та буде продаватися?

— Ви думаєте, життя автора сценаріїв таке неймовірно цікаве? Ви помиляєтеся. До того ж, я не хочу стати подібною до деяких талановитих молодих і не дуже літераторів…

— Ну слухайте, ви ж дійсно зациклені лише на тому, що вас, таку білу і пухнасту, тільки й роблять, що ображають критики. Ніби ви одна знаєтеся на літературі. А всі вони купка дурнів? А ви не думали, що ви самі просто тупа бездарність, га?

— Професоре, ви мене провокуєте?

— Вікторіє, ви взагалі сваритися вмієте? Конкретно сваритися? Нагримати на когось? — примружив одне око професор. — У магазині ви сварилися колись чи в ресторані?

— Ну, вмію… Я думаю… Але ж ми дві виховані людини… Ви ж не хочете…

— А матюкнутися змогли б? — запропонував професор.

— Ні… Мабуть… А навіщо?

— Так що ж мені вас тут сто років тримати, поки ви не заматюкаєтесь у старечому маразмі?

— Ну, знаєте, є ж якісь рамки. Не дочекаєтеся.

— Навіть якщо вам розіб'ють окуляри?

— Я у лінзах.

— Це я образно.

— Звичайно, я зрозуміла, професоре. — Віка посміхнулася посмішкою Брі ван дер Камп.

Я, у принципі, упевнений, що серійні вбивці виростають із таких тихих вихованих людей. Навіть жінок. Коли стільки у себе втягувати неприємного, переварювати роками, весь час ті образи нанизувати, як перли в намисто, рано чи пізно воно полізе назовні бодай через очі. Ні, щоб прооратися, побити посуд чи боксерську грушу…

Єва Герт із дитинства мріяла про телебачення. Та оскільки її мама завжди реально оцінювала життєві розклади, то вчитися Єва пішла на бухгалтера. Проте ані на першій роботі, копирсаючись у бухгалтерських проводках, ані на другій — у піар-відділі відомого виробника горілки, Єву не полишала мрія привітати країну із блакитного екрана телика.

Світ телебачення здавався Єві суцільним фестивалем. їй часто доводилося бувати на презентаціях нових ТВ-сезонів, оскільки працювала вона піарником алкогольного бренду із бюджетом не останньої величини. На післяпрезентаційних вечірках манірно пропливали телевізійні прими у сукнях неймовірної вартості та краси, а блакитнуваті хлопчики із підведеними олівцем бровами, які називалися метросексуалами, щось лагідно і ніжно шепотіли одне одному на вушко. Там смачно і вигадливо годували: чорною ікрою фарширували перепелині яйця, а із сьомги викладали трояндочки на канапе із лимонним маслом, ну і сири подавали, як треба, із виноградом, грушею та динею, а не на бутербродах. Телевізійний світ вабив до себе Єву, як розбитий підгнилий кавун — ос. Проте прорватися туди було на межі фантастики. Кому й як догоджали розряджені телевізійні прими та блакитнуваті хлопчики, Єва не знала. Але в тому, що догоджати таки доводилося, вона чомусь не сумнівалася.