Ірен Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Вiн простягнув Максовi чарку.

Це було те, чого йому не вистачало протягом дня: напитись i забутись.

— I тепер нiчого не має значення, — вiв далi Ерiх. — Особливо, коли розумiєш, що маєш лише одне коротке життя. А хочеться прожити тисячi.

— Насправдi, — тихо сказав Макс, — це можливо.

— Не для всiх...– буркнув той. I замовк, куняючи носом.

Макс не наважився продовжити. Вiн хотiв сказати цьому випадковому спiврозмовниковi, що таку можливiсть може дати мистецтво, що цi тисячi життiв можна прожити в картинах, музицi, лiтературi. Зрештою, в кiно, де за пiвтори години ти перетворюєшся на кiлькох рiзних людей, на цiлий натовп, включно iз собаками, кiшками, рибами i птахами. Важливо лише те, щоб це було справжнє мистецтво. I заради того, щоб створювати справжнє, вiн тут. I що мистецтво здатне зробити безсмертними не тiльки одну людину, котра йому служить, але й тисячi iнших людей. I таке iнше...

Але Ерiх вже захропiв i Максу довелося вирiшувати iнше — як спровадити його до номера.

Попереду ще довгий вечiр i нiч. Макс хотiв ще раз обмiркувати побачене в кiнотеатрi, переглянути новини по маленькому телевiзору, прикрiпленому навпроти канапи, зробити записи у щоденнику. Вдома йому це не вдавалося — заважали сусiди, набридали своїми розмовами i ходiнням по коридору.

Тепер нова халепа — цей дивний випадковий супутник, балагур, котрому, вочевидь, немає з ким поговорити. Якщо вiн лишиться тут до ранку, Робi, розкiшний мурин, що прийде завтра йому на змiну, матиме пiдтвердження своїм пiдозрам про те, що Макс таки брехун. Так само думають i клятi колишнi спiввiтчизники. Пiджартовують. Гмикають. Навiть коли з його кiмнати пiд ранок виходить дiвчина.

Лише фрау Шульце, певно, здогадується про його «велику мiсiю» — пiзнавати свiт i зрештою — створити свiй. Ставиться до нього, мов король до блазня, але з тою ж поблажливiстю, з якою королi спiлкуються лише з блазнями, адже i той, i iнший — самотнi. Ну, вiд кого вiн ще почув би те, що сказала фрау Шульце пiсля перегляду його дипломної роботи, яку вiн привiз iз собою на диску i яку берiг, мов талiсман: «Це на рiвнi того успiху, який люди не пробачають...». Отакої! Пiсля цiєї реплiки йому лишилося тiльки жартома вiдповiсти:

— Я — ваш навiки, фрау Шульце! — i судомно ковтнути повiтря...

...Макс спробував розштовхати Ерiха. Але при першому ж доторку, той просто розплющив очi, нiби i не спав. I продовжив недоказану Максом фразу:

— Ви кажете, це можливо? Яким чином, юначе?

— Тисячi життiв може прожити...художник... — промимрив Макс i додав: — Вам пора спати, гер Ерiх. Дозвольте провести вас до номера.

Але той дивився на нього тверезим i досить лукавим поглядом, нiби пляшка вiски була ще повна.

— Боїтесь смертi? — несподiвано запитав вiн.

— Тобто? — не зрозумiв Макс.

— Художник, як ви кажете, або будь-який митець проживає тисячi життiв через те, що хоче перемогти смерть. I взагалi, творчiсть — це боротьба зi страхом смертi. Так писав Бердяєв.

— Ви читали Бердяєва? — ледь не скрикнув Макс, вiдчуваючи, що сьогоднiшнiй довгий день ще не закiнчився.

— Домовимось, хлопче, розмовляти без вигукiв, — сказав Ерiх. — Не люблю екзальтованостi. А щодо творчостi — це кара. Нею займаються самогубцi. Самогубець пише в своєму життi одного листа — передсмертного, а художник кожну роботу пише, як прощання. Витримати таке може далеко не кожний. Тiльки патологiчно хвора людина.

— Але й щаслива... — якомога спокiйнiше додав Макс.

— О, звiдки вам це вiдомо?

Макс знизав плечима. Вiн не хотiв говорити, йому краще було послухати. I вiн слухав.

— Так, щаслива. Адже має в собi магiчну силу давати життя вигаданiй реальностi. Надзавдання кожного справжнього митця — довести читача чи глядача до незручностi вiд упiзнавання себе в книзi, на полотнi чи на екранi. Чи бувало у вас таке вiдчуття, що дивитися на екран або читати книжку стає нестерпно, незручно, нiби автор виставив напозiр твою сутнiсть без твоєї на те згоди. Бiльше того — не знаючи тебе особисто. Ось це i є диво! Влучення в больову точку. Мистецтво знаходити її, складнiше за мистецтво голкотерапiї: там усi точки позначенi, тут — колеш у темрявi. Але коли влучаєш — це найбiльше щастя. I... метод лiкування також...

Не питаючи дозволу, Макс налив собi чарку i випив залпом пiд веселий смiх Ерiха. Налив другу. Вiдчув, як його голову охоплює вогонь. За два роки iснування тут вiн уперше чув те, що хотiв почути, — розмови про творчiсть, про цей вогонь, що зараз пропiкав його мозок. Вiн боявся, що Ерiх знову захропе i нитка цiєї розмови, яка ледь-ледь намiтилась i висiла в повiтрi, мов павутинка, обiрветься.