Ірен Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Коли її татусь помер, бо був старший вiд мене на тридцять рокiв, я спересердя, що не можу впоратись з її навiженiстю, викричала їй правду — так, як було. Не знаю, навiщо я це зробила. Можливо тому, що ми давно вже втратили взаєморозумiння i менi хотiлося хоч раз побачити в її впертих очах розгубленiсть: її батько не просто чужоземець, а ще й радянський солдат!

Не хочеш жити в гарному маєтку, спати на чистих простирадлах i отримати добру освiту — на тобi правду! Я сподiвалась, що вона принишкне, втратить свiй гонор. I нарештi знову стане моєю — тою дiвчинкою, яку я дуже люблю. А я люблю тебе, Марiє, i щоденно молюся за твою знiчену, неприкаяну душу. А ти так рiдко i скупо вiдповiдаєш на мої листи...

...Певно, я була надто жорстока, викричавши ту правду, але не побачила анi розгубленостi, анi покори. Наступного ж дня вона поїхала вiд мене. Вiдтодi блукає свiтом, шукає свого мiсця пiд сонцем i нiде не може осiсти. Так, як це робить листок, якого жене вiтер, — то прибивається до скла автомобiля чи потяга, то падає на землю, то знову здiймається у вихорi i мчить, мчить, прилипає до стiн, вiтрин, чобiт, капелюхiв i парасольок. Вона вiдчуває себе людиною свiту — загалом, i жодного зi свiтiв — зокрема. Їй нiхто не подобається, хоча вона мала достатньо коханцiв. Часом якийсь лишався надовго — на кiлька рокiв, але потiм її знов кудись гнало.

З кiлькох сухих рядкiв, отриманих двадцять рокiв тому, я дiзналася, що у мене є онука — її пiзня дитина, котру вона народила в сорок i вiддала в якусь приватну американську школу, десь пiд Берлiнгтоном. Виставила рахунок за навчання. Дiвчинку звуть Юстина. Я сплачую (дякувати Богу i покiйному чоловiковi!) всi рахунки — дiвчинцi треба дати добру освiту! — i щонедiлi ставлю за неї свiчку в кiрсi, хоча нiколи її не бачила. Навiть на фото.

...От через що я тримаю їх тут — цих українцiв, спостерiгаючи за ними i намагаючись зрозумiти, чи почую вiд них голос кровi. Марiя, напевно, почула б. Адже i вони нагадують менi те вiдiрване листя, що летить за вiтром.

У мене великий сентимент до цих нiкчемних, як на мене, людей. Усi вони в чомусь дуже схожi помiж собою, хоча старанно намагаються тримати дистанцiю. Спiлкуються поверхово i, здається, шкодують, що живуть пiд одним дахом. Мене це дивує. От росiяни, тi завжди тримаються купи, хоч де почули б свою мову, одразу збиваються в галасливу зграю, займають стiл у гаштетi i купують багато шнапсу. Я цього досить надивилась, коли подорожувала. Навiть на просторих грецьких чи єгипетських пляжах намагаються сiсти саме там, де усамiтнилась пiд парасолем хоча б одна людина. Абсолютне вiдчуття колективiзму. Займають мiсця впритул i починають голосно гомонiти. Цi навпаки. Дивляться одне на одного насуплено i чекають подвоху.

...Мiй сентимент до цього збiговиська досить печальних людей має ще один, меркантильний iнтерес. Говорити про нього я поки що не наважуюсь. Хiба що самiй собi. Та й то в пізні нiчнi хвилини, коли злодiйка-пам'ять повертає мене в тi днi. Господи...

Дивлюсь на себе зараз i не вкладається в головi, що колись ця насмiшка часу була бiлявим дiвчиськом з рожевими стрiчками в копицi локонiв, розсипаних по плечах, з очима, сповненими питань, i без жодної певної вiдповiдi у романтичних мiзках. Дiвча, за яким — через тi локони i очi, а ще з-за її аристократичного походження i вмiння гарно танцювати — полювали найкращi женихи країни, серед яких найгоноровiшим був спадкоємець «ювелiрного короля» Альфред Шульце. Його предки, що походили вiд пруських королiв, зокрема (про це я чула сто разiв на день!) вiд Фридриха Великого, оселились тут тисяча сiмсот п'ятдесятого року, мої були з гуситiв, що в цей же час втекли з Богемiї, заснувавши тут колонiю ткачiв та прядильникiв — Нововес, що означало «Нове село» — цiлком по-слов'янськи. Отже, виходить, що я народилася i кiлька рокiв прожила в Нововесi, а вже з тисяча дев'ятсот тридцять восьмого довелося добряче поламати язика, запам'ятовуючи нову назву: Бабельсберг. На початку вiйни Альфред переконував мою родину перебратися до Швейцарiї, в основному, через мене. Але те дiвча вирiшило боротися до кiнця i вiйну (дурне!) сприйняло, як порятунок вiд ненависного шлюбу.

Варто сказати, що попри янголоподiбну зовнiшнiсть, те дiвча мало сталевий стрижень всерединi. Вiн i допомiг вистояти, коли я в одну мить втратила батькiв — їх вбило бомбою посерединi Ткацької площi — навiть ховати не було що. А я залишилась у напiвзруйнованому маєтку — в найдальшiй кiмнатi другого поверху, за кришкою розбитого роялю, без їжi i води...

...Мене накрило тiнню. Я ще бiльше втисла обличчя в колiна. Але потилицею, по-звiрячому, вiдчула, як до мене тягнеться рука.