Пауло Коельо - Алхімік

— Тобі щось потрібно? — запитав чоловік у віконці.

— Та ні, може завтра, — відповів юнак і відступив. Досить продати лише одну вівцю, і він буде на другому боці протоки. Ця думка його налякала.

— Ще один мрійник, — сказав продавець квитків своєму помічникові, коли юнак відійшов. — Хочеться їхати, а грошей нема.

Згадавши біля віконечка про своїх овець, юнак захотів знову бути з ними. За два роки він як слід опанував вівчарське ремесло: знав, як стригти овець, знав, що робити, коли вони вагітніють, як захищати їх від вовків. Йому були відомі всі поля й пасовища Андалузії. І ще він знав, скільки грошей можна виручити за ту чи іншу тварину.

Він вирішив йти до стайні найдовшою дорогою. Тут також був замок, і він видряпався на саму верхівку муру. Згори було видно Африку. Хтось йому розповідав, що саме звідти прийшли колись маври, які захопили згодом мало не всю Іспанію. Юнак не любив маврів. Це вони привели з собою циганів.

Йому було видно звідси усе містечко разом із майданом, на якому він розмовляв зі старим.

«Хай би їй грець, тій хвилині, коли я зустрів того діда», — подумав він. Адже прийшов він сюди лише для того, щоб розшукати жінку, яка тлумачить сни. Ані її, ні діда не зацікавило те, що він — пастух. Хіба можуть самотні, зневірені люди збагнути, як міцно прив’язуються вівчарі до своїх овець? Він знав про них усе: котра з них кульгає, в котрої через два місяці має народитись ягнятко, а котра найледачіша. Знав, як їх стригти й як різати. Вони без нього пропадуть.

Почав здійматися вітер. Цей вітер був йому знайомий — його називали «левантом», бо віяв він з Леванту, звідки присунули орди невірних. Юнак ніколи не думав, що Африка так близько від Таріфи. Це було небезпечно, бо сюди могли знову вдертися маври.

Левант подув з новою силою. «Отара чи скарб?» — подумав юнак. Треба було вибирати між тим, до чого він звик, і тим, до чого прагнув. Була ще й донька крамаря, але їй він був не настільки потрібний, як вівцям. Можливо, вона вже й забула його. Можливо, коли він не з’явиться через два дні, вона цього й не зауважить — для неї всі дні однакові, а коли дні однакові, це означає, що люди перестають помічати всі ті чудесні речі, які відбуваються з ними щодня, від сходу до заходу сонця.

«Я залишив батька, матір і наш міський замок. Вони до цього звикли, звик і я. Так і вівці звикнуть, що мене не буде поруч», — подумав юнак.

Він ще раз глянув на майдан. Пекар торгував у своїй крамничці. Молоденька парочка цілувалась на тій лаві, де він розмовляв зі старим.

«Той пекар...», — подумав було він, але тут таки й забув, відчувши на обличчі нові пориви леванту. Цей вітер привів за собою маврів, це так, але ще він приніс аромати пустелі й пахощі вкритих чадрою жінок. Приніс піт і марення чоловіків, які вирушали колись на пошуки невідомого, пошуки золота, пригод... і пірамід. Юнак позаздрив вільному вітрові, але й відчув, що сам може стати таким. Ніщо його не стримує, крім нього самого. Вівці, крамарева дочка, поля Андалузії — все це лиш перші кроки його Леґенди.

Наступного дня опівдні юнак зустрівся зі старим. Він привів шестеро овець.

— Дивно, — сказав юнак. — Мій товариш відразу купив отару. Він сказав, що все життя мріяв стати чабаном, і це для нього гарна прикмета.

— Так буває завжди, — відповів старий. — Це — Закон Сприяння. Коли вперше сідаєш грати в карти, то майже завжди виграєш. Фортуна початківця.

— Чому це так?

— Щоб почати жити Леґендою. Успіх збуджує азарт. Оглянувши овець, старий зауважив, що одна з них накульгує. Нічого страшного, пояснив юнак, бо якраз ця вівця — найкмітливіша і вовни з неї багато.

— Ну й де той скарб? — запитав він.

— В Єгипті, біля Пірамід.

Дивно, стара циганка сказала йому те ж саме, але нічого за це не взяла.

— Щоб до нього дійти, треба читати знаки. Бог сотворив їх для кожного з нас. Зумій тільки прочитати, що написано тобі.

Не встиг юнак відповісти, як між ним і старим затріпотів крильми метелик. Йому пригадався дідусь: коли він був малим, дідусь йому повідав, що метелики — гарна прикмета. Як цвіркуни, ящірки й конюшина з чотирма листочками.

— Це правда, — сказав старий, читаючи юнакові думки. — Саме так, як казав дідусь. Все це — знаки.

Тут старий розгорнув мантію, яка закривала йому груди. Юнак був вражений побаченим: відразу пригадалося сяйво, яке засліпило його вчора. То сяяла пектораль із чистого золота, всипана коштовними каменями.

Це справжній король! Просто він маскувався від грабіжників!