Пауло Коельо: Алхімік

Старий тим часом не відступався. Він поскаржився на втому, на те, що його мучить спрага, й попросив ковточок вина. Юнак подав йому пляшку в надії, що старий нарешті піде собі геть.

Але тому явно хотілося балакати. Він запитав, що воно за книга, і юнакові закортіло пересісти на іншу лавку, але батько вчив його бути чемним зі старшими. Тому він мовчки подав старому книгу — по-перше, тому що сам не знав, як вимовити її назву, а по-друге, якщо старий не вміє читати, то знітиться і пересяде.

— Гм... — протягнув старий, розглядаючи книгу з усіх боків, наче яку дивовижу. — Це важлива книга, та надто вже плутана.

Юнак був вражений. Старий не лише вмів читати, а й навіть знав цю книгу! Коли ж вона така плутана, то можна обміняти її на іншу.

— Це книга про те ж, про що йдеться майже в усіх інших книжках, — вів далі старий. — Про нездатність людей вибирати собі долю. А ще — про найбільшу на світі брехню, в яку всі вірять.

— Яку брехню? — запитав ошелешено юнак.

— Таку, що в певні моменти свого життя ми втрачаємо над ним контроль, і тоді нами керує доля. Це і є найбільша на світі брехня.

— Зі мною сталось навпаки, — мовив хлопчина. — Всі хотіли, щоб я був священиком, а я вирішив стати чабаном.

— Оце й добре, — сказав старий. — Ти ж любиш мандрувати.

«Він читає мої думки», — подумав юнак. Старий тим часом гортав сторінки, не кваплячись повертати книгу. Юнак зауважив його дивне, наче в араба, вбрання, що, зрештою, не було тут незвичним. Від Таріфи до Африки можна було дістатися за кілька годин — варто лише переплисти вузьку протоку. В місті часто з’являлись купці-араби, що по кілька разів на день виспівували свої чудернацькі молитви.

— Звідки ви? — поцікавився хлопець.

— Багато звідки.

— Так не буває, — заперечив юнак. — Ось я чабан, і я багато де бував, але ж народився в одному місці — в містечку біля старовинного замку. Звідти я родом.

— Що ж, тоді, скажімо, я родом із Салему.

Юнак не знав, де той Салем, але не хотів розпитувати, щоб не здаватися невігласом. Якийсь час він спостерігав за людьми, що заклопотано метушилися на майдані.

— Ну, й як там у Салемі? — поцікавився він, сподіваючись бодай що-небудь вивідати.

— Як завжди.

Тільки й того. Але принаймні той Салем — не в Андалузії. Інакше він би про нього вже чув.

— А чим ви займаєтесь у Салемі? — випитував він.

— Чим я займаюся в Салемі? — розреготався старий. — Я — король Салему!

Дивні речі говорять люди, подумав юнак. Часом краще спілкуватися з вівцями, які взагалі мовчать, бо їх цікавить лише їжа й вода. А ще ліпше — з книгами, бо вони оповідають свої дивовижні історії тільки тоді, коли ти сам захочеш. Люди ж часами таке несуть, що вже й не знаєш, як бути.

— Мене звати Мелхіседек, — сказав старий. — А скільки в тебе овець?

— Мені достатньо, — відповів хлопець. Цей старий занадто допитливий.

— Ну, тоді буде складно. Я не зможу допомогти, якщо тобі достатньо твоїх овець.

Юнак починав дратуватися. Він же не просив допомоги. Навпаки, це старий спочатку попросив ковток вина, тоді почав розмову, а тепер ось забрав його книгу.

— Прошу віддати книгу, — сказав хлопець. — Мені пора збирати овець і рушати в дорогу.

— Дай мені десяту частину своїх овець, — сказав старий, — і я навчу тебе, як знайти захований скарб.

Юнак відразу пригадав свій сон, і йому все стало ясно. Стара циганка нічого з нього не взяла, але цей дід — мабуть, її чоловік — намірився отримати значно більше в обмін за те, чого навіть не існує. Він також, напевне, циган.

Та не встиг юнак і рота відкрити, як старий нахилився, підняв гілочку й почав писати нею на піску. На грудях у нього щось дуже яскраво зблиснуло, на мить засліпивши хлопця. Напрочуд спритно для людини його віку старий затулив цей блиск плащем. Коли до юнака вернувся зір, він зміг побачити, що там написано.

Там, на піску містечкового майдану, він прочитав імена своїх батька й матері. Прочитав увесь свій життєпис, від дитячих забав і до холодних ночей у семінарії. Прочитав ім’я крамаревої доньки, якого й сам ще не відав. Прочитав таке, про що не говорив ніколи й нікому — скажімо, про рушницю, яку він викрав у батька, щоб полювати на оленів, або про свій перший і єдиний любовний зв’язок.

— Я — король Салему, — повторив старий.

— Чого б то королю розмовляти з пастухом? — запитав спантеличений юнак.

— Є на те різні причини. Та головне, що ти почав здійснювати Особисту Леґенду.

Хлопчина нічого не чув про Особисті Леґенди.