Пауло Коельо: Алхімік

На завершення, як ілюстрацію до того, що сказав мій Магістр про алхіміків третьої категорії, подаю притчу, яку він сам мені розповів у своїй лабораторії.

«Діва Марія з малим Ісусом на руках вирішила зійти на землю й відвідати один монастир. Горді отці поставали в чергу й кожен представлявся Діві, виявляючи шану. Одні декламували чудові поеми, другі демонстрували знання Біблії, треті перераховували імена всіх святих. І так усі, монах за монахом, вшанували Богородицю з малим Ісусом.

Наприкінці черги стояв найнепомітніший чернець цього монастиря, який ніяк не міг вивчити мудрі тексти книжок. Він був простого роду; батьки його виступали в старенькому цирку, і все, чого вони могли його навчити, це жонглювати й показувати трюки.

Коли надійшла його черга, отці хотіли припинити вшанування, бо колишній жонглер все одно не мав що сказати й лише зіпсував би враження про монастир. Але він так само відчував сердечну потребу присвятити що-небудь Ісусові й Діві.

Соромлячись і відчуваючи на собі докірливі погляди братів, він витягнув з кишені кілька помаранчів й почав жонглювати ними в повітрі — єдине, що вмів добре робити.

Цієї ж миті маленький Ісус на колінах у Марії засміявся й заплескав у долоні. І Богородиця дала ченцеві потримати немовля».

Автор

Алхімік взяв до рук книгу, залишену кимось із каравану. Вона не мала обкладинки, але збереглося ім’я автора — Оскар Вайльд. Гортаючи сторінки, він натрапив на оповідання про Нарциса.

Алхімік знав леґенду про Нарциса — юнака, який щодня над озером милувався власною вродою. Одного ранку він так захопився собою, що впав до озера й потонув. На березі виросла квітка, яку назвали нарцисом.

Але на цьому Оскар Вайльд не закінчив свого оповідання.

Він ще розповів про те, як лісові німфи Ореади, з’явившися там після смерті Нарциса, побачили, що озеро прісної води стало озером солоних сліз.

— Чому ти плачеш? — запитали Ореади.

— Я плачу за Нарцисом, — відповіло озеро.

— Нічого дивного, — сказали німфи, — ми також бігали за ним у лісі, але лиш ти могло зблизька бачити його красу.

— А що... хіба Нарцис був гарний? — запитало озеро.

— Кому ж про це знати, як не тобі? — здивувались Ореади. — Таж саме біля тебе він щодня ставав навколішки і тішився собою!

Озеро на якийсь час замовкло. Врешті-решт воно сказало:

— Я плачу за Нарцисом, хоча ніколи й не зауважило, що Нарцис був гарний. Я плачу, бо щоразу, коли він схилявся наді мною, в його очах я бачило віддзеркалення моєї краси.

— Яка гарна притча, — подумав Алхімік.

Юнака звали Сантьяго. Вже сутеніло, коли він нарешті добрався зі своєю отарою до старої занедбаної церковці. Склепіння давно вже завалилося, а на тому місці, де колись була захристія, тепер височів розлогий платан.

Юнак вирішив переночувати тут. Він припильнував, щоб усі вівці зайшли у розвалену браму, а тоді загородив її дошками, щоб вони не порозбрідалися вночі. Не те, щоб у цій околиці водилися вовки, просто одного разу, коли від гурту відбилася вівця, він змарнував цілісінький день на її розшуки.

Кожухом він позмітав з долівки пил і приліг, замість подушки поклавши під голову книжку, яку щойно закінчив читати. Перше ніж заснути, вирішив, що надалі читатиме грубші книжки — вони не так швидко закінчуються, та й спати на них вигідніше.

Коли прокинувся, було ще темно. Глянувши вгору, юнак побачив крізь напівзруйновану покрівлю сяйво зірок.

«Добре було б ще трохи поспати», — подумав він. Йому приснився той самий сон, що й минулого тижня, і знову він прокинувся раніше, ніж сон закінчився.

Він підвівся й випив ковточок вина. Тоді ухопив свою ґирлиґу й почав розштурхувати сплячих овечок. Він вже помітив, що варто йому прокинутись, як більшість тварин також починали ворушитися. Так ніби якась загадкова сила в’язала його життя з життям овець, котрі оце вже два роки блукали разом з ним у пошуках їжі й води. «Вони вже так звикли до мене, що вивчили мій розклад», — сказав він упівголоса. Замислившись, подумав, що могло б бути й навпаки, себто, що це він міг пристосуватися до їхнього трибу життя.

Деякі вівці, одначе, аж ніяк не бажали прокидатися. Юнак штурхав їх, називаючи кожну по імені. Він вірив, що вівці його розуміють. Тому деколи перечитував їм найцікавіші розділи з книжок, розповідав, як самотньо, а чи радісно буває в полі чабану, або ж ділився новинами з містечок, які траплялися їм на шляху.