Міла Іванцова - Ключі від ліфта

Ліза працювала вже півроку. Цього часу їй вистачило, щоб, по-перше, зціпивши зуби, втягнутися, по-друге, більше ніколи не судити нових колежанок за їхні слова та вчинки (бо ніхто не святий і ніхто не залізний), і, по-третє, самій зненавидіти той цирк, у який добровільно вв’язалася. Але вона працювала далі, бо знала навіщо.

За цей час Ліза помітно подорослішала – і думками своїми, і манерами, і тілом. Не постарішала, а саме подорослішала. Бо й голові додалося знань про інший бік життя, і тіло її звикло випромінювати жіночність, спокусливість, при тому зберігаючи неприступність. І якщо останнє було її особистим вибором, то саме на жіночності та сексуальності наголошував власник закладу, бо не за миття посуду платив він дівчатам, і саме цих проявів прагнули гості нічного клубу, що шукали за свої гроші саме жіночої компанії.

Ліза подобалася чоловікам. Навряд чи її красу можна було назвати бездоганною, але була у неї якась неповторна грація, постава, що без слів викликала бажання бути поруч, відчути дотичність до цієї шатенки з прямим розкішним волоссям нижче плечей, темними бровами дугою та з каштановими очима. А ще від нової роботи з’явився та став органічним якийсь особливий погляд – наче дивилась вона на тебе згори, хоч якого ти зросту був. І був цей погляд наче виклик для чоловіків – розгадай-но!

А що вже різних чоловіків довелося побачити зблизька Лізі – то хоч роман пиши чи галерею малюй! Малюванням вона, і справді, інколи розважалася – могла досить легко, кількома лініями, зобразити когось із людей, просто так, «між іншим», не приділяючи тому серйозної уваги.

Одного разу, коли сиділи вони з дівчатами вдома після роботи (зазвичай поверталися після п’ятої ранку), курили, пили чай та помалу відходили від нічних подій, Ліза машинально під розмову намалювала одного з нічних гостей, та так вдало, впізнавано, що Кіра вихопила аркуш із-під її рук, взялася реготати і тицяти його перед очі Ірі, яка, хоч і була стомлена та нездорова, також розсміялася:

– Це ж треба, Лізо, яка у тебе легка рука! Такий він, сука, і є, і пика, і черевце, і ріденький чубчик, зачесаний через лисину! І що ти тут робиш? Краще б картини малювала та продавала!

– Та я ж не художник, то так… Інколи зривається саме з пальців… Та й кому воно треба – моє малювання? – відмахувалась Ліза.

– А ти каталог клієнтів намалюй і шефові продай! Ексклюзив буде! – знову реготала Кіра, і відчувався в її веселощах швидше нервовий надрив, аніж безтурботний сміх веселої людини.

Ірина посміхалася, попиваючи трав’яний чай, і інколи кривилася від болю. Потім розповіла Лізі, що за роки своїх подорожей нічними клубами різних країн заробила собі гастрит, який час від часу загострюється і скручує її до крику, але ж хворіти не можна – тож давить приступи знеболювальним, і все обіцяє собі, що колись зупиниться, повернеться додому, до мами й доньки, а там уже і про здоров’я подбає.

– А треба б посидіти на дієті, та й нерви поберегти, але яке там! То не їси до пуття, заощаджуєш кожну копійку, то їси поспіхом, насуху – бутерброди, кава… Та ще плюс алкоголь із клієнтами в клубі, цигарки – ось воно все і робить із нас молодих інвалідів, – скривившись, підбила підсумок вона. – Добре, що дитина у мене вже є, а то й не знаю, які від такого життя у наших дівчат нащадки будуть, і чи будуть узагалі…

А ще інколи Ірина розповідала історії, які довелося їй пережити раніше, в інших країнах, де вона працювала. Ліза дивувалася, скільки ж гіркого досвіду випало на долю цієї молодої гарної жінки, і думала, чи зможе вона колись забути про все це, повернувшись додому назавжди.

Одного разу, коли Кіри не було вдома, Ліза з Іриною пили на кухні каву, поглядали у вікно, то мовчали, то перекидалися кількома фразами, втомлені нічною роботою.

Раптом Ірина заговорила про Кіру, яку знала довше, і несподівано констатувала:

– Треба за Кірюхою приглядати. Дуже вона реактивна, нерви, ніби оголені. То сміх, то сльози, то сум, то істерика. Недобре це. Погані «дзвіночки».

Ліза, трохи здивована, сказала, що нічого такого не помічала, просто думала, що у Кіри характер екстраверта, не приховує вона своїх емоцій. Але Ірина зітхнула, закурила і розповіла невеселу історію зі свого життя.

– У кімнаті нас було шестеро. Я вже добувала там останні дні контракту і збиралася покидати країну, аж якось уночі ми прокинулися від запаху диму. Одна з дівчат палила багаття в центрі кімнати. Вогонь швидко загасили – вилили на нього воду з чайника. Виявилося, у тієї дівчини почалися психічні розлади. Тиха і проста білявка з білоруського села останнім часом часто плакала і скаржилася, що дуже сумує за домом, не знає, як допрацює ще три місяці. Роботою вона «не горіла». Господар був незадоволений, її постійно сварили і штрафували за найдрібніші провини. Тієї ночі дівчата довго не роздумували – винуватиці дали випити півсклянки вина, зв’язали руки, прив’язали до ліжка і лягли спати – усім завтра на роботу… Господар клубу вирішив не відвозити дівчину в лікарню – зайві витрати. І навіщо йому «пляма» на клуб? Її рідним теж нічого не повідомили. Наступної ночі повторилося майже те саме. А потім я поїхала. Згодом опинилася тут.