Міла Іванцова - Ключі від ліфта

Райвідділ суботнім вечором не дав пропасти вмісту розбитої пляшки, всім дісталося потроху спробувати. Загальний висновок був: «І ні хріна особливого!» І ще більш іронічні та здивовані погляди й ідіотські жарти посилалися в бік Ігоревої заґратованої халабуди, доки не перевели його на ніч в «одиночку». Він здивувався і навіть зрадів, що не до вошивих безхатченків та алкашні, як розповідали хлопці з роботи, яким довелося колись вляпатися за бійку в клубі. Отже – навіть зрадів, бо все відносно і тут, і на волі.

Словосполучення «на волі», виловлене свідомістю серед інших слів, з яких складалися його думки, змусило повести плечима та покрутити шиєю, які ніби заклякли, і знову повернутися до обмірковування можливих перспектив. Ігор механічно ходив камерою вздовж коридорної стіни, власне, нікому не заважаючи. Але раптом гнівний викрик змусив його мало не підскочити:

– Сядь, падлюко, не миготи перед очима! Без тебе нудить!

Дядько з побитою пикою замахнувся на нього здоровенним кулачищем, не встаючи з лавки. Навіть двоє затуманених молодиків утупилися в нього поглядами, але за мить мізансцена набула первісної рівноваги. Ігор, звісно, міг посперечатися й навіть помірятися силою з тим здорованем, бо ж той був хоч і міцніший, але добряче п’яний, та його метою було встановлення справедливості в дуже конкретному та вузькому коридорі його справи, а не в усьому світі взагалі та в цій смердючій камері зокрема. Власне, бійка могла понизити його шанси на швидке звільнення. Та й зіпсований портрет на роботі ні до чого. Він усівся на край лавки, відвернувшись від наркоманів, і знову замислився.

Згадавши про роботу, Ігор усвідомив, що зазвичай по понеділках зранку він виходить з дому, іде на парковку, бере машину і рушає в тісному дорожньому потоці через півміста до офісу фірми, на яку вже кілька років працював. Контора була доволі перспективною, мала спільні плани з іноземцями, і навіть світова економічна криза не надто похитнула її статусу й статків.

«Господи! А як же тепер на роботі?! Добре, якщо за кілька днів розрулиться, а як надовго?! Чи попросити дозволу на дзвінок та збрехати шефові про якийсь родинний форс-мажор? Треба попросити. Пообіцяти грошей, чи що… Йопть! І машину треба було сьогодні забирати з СТО! Усе докупи!» – Ігор скуйовдив волосся, потім потер лоба і раптом відчув неймовірне бажання, ні, навіть потребу почистити зуби.

Якийсь унутрішній досить злорадний голос пробубонів у голові: «Шефу збрехати! Машину забрати! Зуби почистити! Придурок! Рятуй свою дупу, бо інакше ні шеф, ані машина, ні «Колгейт» тобі довго ще не знадобляться!»

Ігор здригнувся, встав і рушив до дверей.

Після Дня народження, що став начебто і заручинами, Ліза більше на роботу не вийшла. Повернувшись на ранок додому, вона зібралась, обійнялася з дівчатами, пообіцяла Ірині та Кірі відвідувати їх, витерла сльозу та спустилася з речами у двір, де в машині чекав Він. Ліза вже не думала, чи правильно вона вчинила, піддавшись моменту, надто емоційному, надто контрастному з попередніми тижнями гірких та безрадісних заробітків, – це відбулося. Колись іще в інституті вона чула від старенького викладача таку фразу: «Що сталося – те мало статись. Якби не мало – не сталося б!» Вона вже не пам’ятала, з якої нагоди він виголосив таку сентенцію (він узагалі їх полюбляв), але така філософія здавалася дівчині досить мудрою та втішною у важкі хвилини життя – все навіщось людині треба. Усе треба пережити та зробити власні висновки.

Дорогою Ліза вловила себе на тому, що думки її, попри зміни на краще, якісь не надто радісні. Не те, що тривожні, а просто взагалі не розфарбовані емоціями. Наче вона просто перегорнула ще одну сторінку свого життя, якось буденно прийнявши зміну статусу найманої обслуги на статус бажаної жінки, а в близькій перспективі дружини багатого мужчини, що ось поруч, за кермом – радіє, домігшись свого, везе її у рідний дім, готовий забезпечити, піклуватися, надати їй небачений раніше рівень життя. Ліза посміхнулась у відповідь на Його задоволений погляд, глибоко зітхнула, вмостилася зручніше на сидінні та заснула.

Він привіз Лізу в свій дім, сказавши, що давно мріяв про таку господиню. Будинок був небідний. Він зі старту розповів Лізі про розклад свого життя, про те, що досі наймав двох людей у допомогу – Марію, місцеву жительку років за п’ятдесят, яка прибирала оселю та готувала їжу, і Браса, хлопця років двадцяти, що виконував обов’язки то садівника, то водія, залежно від потреб господаря. Жінка приходила, поралася по господарству і поверталась до своєї родини, а водій-садівник жив у маленькому охайному будиночку для обслуги, прилаштованому в дворі біля в’їзду на їхню територію. Він був доволі мовчазним, а коли говорив, затинався, від того ніяковів і сердився, тому переважно мовчав і займався справами. Ліза так і не дізналася, чи Брас було справжнє його ім’я, чи такий нікнейм, якими зазвичай прикривається молодь.