Міла Іванцова - Ключі від ліфта

Проковтнувши її відмову стати дружиною (як і неодноразові відмови іншого плану), Він несподівано зник, і подарований Ним мобільний мовчав у сумочці Лізи понад два тижні. Ні, вона не почувалася ображеною чи покинутою, їй було байдуже, чи майже байдуже. Звісно, у нього власне життя. Мабуть, є і якась жінка, чи то наречена, чи коханка, а та пропозиція була просто жартом… Звісно, кожен може пожартувати з дівчиною, за яку нікому заступитися! Та й ким Він був для неї?! Хіба що гостем трохи іншого ґатунку, ніж решта. Правда, до клубу Він приходив не як клієнт, а виключно побачитися з нею, часто приїздив машиною зі свого містечка просто перед закриттям закладу і віз Лізу кудись вечеряти чи то снідати, хто точно знає, як називається їжа о п’ятій ранку? Робив їй подарунки, а на її заперечення відмахувався і казав: «Це дрібниці, ти варта більшого…» А тепер десь зник. Та, мабуть, воно й на краще.

Останніми днями її особливо дратувала увага одного «прихильника», який за свої гроші виговорювався їй поганою англійською про власні печалі, скаржився на дружину, на дітей, на начальство й на коханку, все замовляв міцні коктейлі та чимближче тулився до молодого Лізиного тіла, демонстративно обнюхуючи її і так само демонстративно не торкаючись руками, але роздягаючи очима… Він доводив її до сказу, той товстун з пальчиками-сосисками та масними щоками… І звідки ця холера взялася на її голову? Ніхто ніколи раніше його не бачив, а тут з’являлося щовечора і вчіплялося в Лізу, мов кліщ…

І мимоволі думки дівчини поверталися до більш приємного шанувальника її краси… Вона вже навіть хотіла спитати у шефа, чи, бува, не трапилося чого (все ж таки рідня), та стрималась. Коли Він перестав приїздити, дівчата принишкли в своїх розмовах про Лізині перспективи – хтось із розумінням, хтось зі здивуванням, мовляв, ця дівка ціни собі не складе, адже не в коханки до старого, кривого та скупого, а направду заміж за красивого й багатого – чого нам іще бажати?!

Ліза не підтримувала цих розмов, давши колежанкам зрозуміти, що тема не обговорюється і деталі обсмоктуванню не підлягають. Але така вже особливість будь-яких жіночих колективів – там обговорюється все. І коли Ліза несподівано заходила до дівочої кімнати в клубі, шепіт та пересуди раптово захлиналися, хтось починав кашляти, хтось – наспівувати, хтось навмисне голосно переказував затерті жарти, поправляючи зачіску й макіяж…

Він з’явився в клубі у день, який був для Лізи особливим, хоча про це не знав ніхто. Приїхавши за десять хвилин до початку нової доби, Він привітався з усіма, підійшов до Лізи, сказав кілька фраз, наче і не було цієї паузи в їхніх зустрічах, потім зазирнув до господаря клубу, після чого було швидко сервіровано зарезервований столик, а рівно опівночі її гість узяв мікрофон і закликав усіх до уваги. Він привітав Лізу з Днем народження і подарував їй величезний букет, який йому хутко подав охоронець. Увесь зал вибухнув оплесками і криками. Ліза остовпіла від несподіванки та від краси такого жесту, але то ще був не фінал. Угамувавши відвідувачів, Він жестом факіра добув звідкись оксамитову коробочку, а після наступного руху з її середини блиснули коштовними каменями сережки та обручка і завмерли в простягненій до Лізи руці. Він став на одне коліно і привселюдно попросив її вийти за нього заміж.

Ліза здалася, ще не усвідомивши, на щастя чи на біду знову змінила траєкторію свого життя у день, коли їй виповнилося двадцять чотири.

Залишок ночі вони святкували за шикарно накритим столом, пригощаючи всіх, хто підходив привітати її, його, їх.

Минула неділя. На ранок понеділка Ігоря без пояснень перевели з «одиночки» в «обезьянник» – смердючу камеру, приєднавши його до товариства з трьох осіб. Сусідами виявилися двоє наколотих юнаків, один з яких нерухомо сидів долі біля лавки, а другий на лавці над ним, ритмічно похитуючись уперед-назад, та побитий нетверезий дядько, що лежав на лавці під іншою стіною і неприязно сканував новенького мутним поглядом. При досить помірному світлі засидженої мухами лампочки під стелею спогади про учорашнє буяння київського травня, просякнутого сонцем, вітерцем та ароматом бузку, здалися маревом.

Пройшло півтори доби, як він за неймовірних обставин утратив свободу. Дві ночі та один день. Нічого не змінилося на краще. Він усе ж таки сподівався, що Льовушка вигадає принаймні щось. Чи з’явиться господар квартири і поцікавиться глянути на злодія. І ось тоді Ігор неодмінно переконає його, що він навіть не знає, на якому поверсі той живе, не мав наміру, не вчинив ніякого зла і не збирався… І той має йому повірити! Він махне рукою, напише якусь заяву та забере своє віскі (а на біса йому стільки?!) Правда, стало вже на одну пляшку менше…