Міла Іванцова - Ключі від ліфта

Власне, консумація – заняття нескладне, але огидне. Португальці народ скупуватий, і платити по 4 тисячі ешкудо (20 доларів) за склянку «коктейлю» для гарненькою дівчини, яка норовить видути випивку в три ковтки, а потім просить іще, не хочуть. Скажімо, Жоао ще на вході попереджає, що оплачує тільки сік. У помсту дівчата п’ють сік залпом, як ліки, ввічливо дякують і йдуть до інших.

Правда, є один спосіб змусити клієнта замовляти ще і ще: треба вибрати момент і запитати, чи щасливий він і яка нелегка принесла його, такого симпатичного чоловіка, в цей бар, шукати платного жіночого товариства. Далі – справа техніки. Головне – не засинати, а всі три години слухати зі співчутливою увагою і вчасно кивати. Тоді коктейлі будуть з’являтися на столі один по одному, може дійти навіть до шампанського у відрі з льодом. Але коли ти не знаєш португальської, це спрацьовує погано, бо по-англійськи говорять далеко не всі відвідувачі бару. Хоча ці білявки-танцівниці – візитна картка бару лише на два тижні, їм дозволено рота не відкривати, свої 10 тисяч за ніч вони і так отримають.

Решті дівчат, що прибули з Росії та інших країн СНД (у барі Паули їх двадцятеро), значно складніше, бо вони не танцюють, а ситі бувають відсотками від консумації. До того ж їх тиранить місцева аристократія – бразилійки, яким дуже не подобається, що клієнти вважають за краще проводити час із модними в цьому сезоні «росіянками». Користуючись спільною мовою з адміністрацією бару, бразилійки то доносять начальству, що конкурентки під час роботи п’ють принесену з собою горілку (що майже неправда – таке буває рідко, тільки коли приїжджає новенька), то просто влаштовують чвару, згідно з їхнім темпераментом».

Робота виявилась не зовсім у ресторані, та й не зовсім офіціанткою. «Посада» Лізи у нічному клубі називалася «хостес». Бо, як виявилося, закордон потребує чи спеціалістів дуже високої кваліфікації, чи «обслуги». Власне, хостес тією самою обслугою і є.

Товариством їй у тому закладі були дівчата років двадцяти – двадцяти п’яти, зазвичай без вищої освіти, але дуже приємної зовнішності. Імена, якими вони називалися на роботі, виявилися «псевдонімами». Найяскравіша з них, Тамара, направду була Ірою і вже не один рік працювала в нічних клубах різних країн. Струнка брюнетка з дивовижно синіми очима, одягалася вона зі смаком, характер мала витриманий, мабуть, загартований такою роботою. Як же була здивована Ліза, дізнавшись, що та має у Москві п’ятирічну доньку, яку виховує бабуся, а Іра фінансує звідси свою родину.

Коли минулося перше сторожке ставлення до новенької, дівчата помалу розкрилися. Кожна з цих «екзотичних бомб» тут, на чужині, мала свою історію, хоча Лізі здавалося, що дехто недоговорює, а дехто навпаки навмисне фантазує і розфарбовує свої пригоди вигадками. Але такими вже були дівочі посиденьки у вільний час за чаєм, кавою, вином та цигарками.

Про місцевих мужчин клубні дівчата говорили мало. А коли й говорили, то чи з сумною втомою, чи з відчайдушною ненавистю й цинізмом, чи з так само відчайдушним гумором, «опускаючи» та висміюючи їх. Однозначно було зрозумілим, що це робота, яку вони ненавидять, і пішли на неї з безвиході, щоб заробити грошей і змінити своє життя, аби більше ніколи (ніколи!) так не працювати.

Проте майже кожна, попри всі принизливі реалії теперішнього життя, в глибині душі мріяла про справжнє кохання, хотіла, щоб її любили, і вірила в диво – а чому б і ні? Деякі дівчата мали на батьківщині нареченого чи щиро закохувалися тут у когось із місцевих.

Але про клієнтів не йшлося. То інше. Гість нічного клубу – це джерело їхнього доходу, перед яким треба «крутитися на пупі», він купує твою увагу і прихильність на якийсь час, і навіть коли зовсім не йдеться про секс, а лише про його розважання, ти все одно почуваєшся купленою та зґвалтованою. Щодня. Щогодини. Щоночі. І – ненавидиш його з люб’язною посмішкою за його ж гроші.

Така ось дівчача психологія відкрилася Лізі з перших днів її нового життя, хоча ставлення до новенької в клубі перші дні було майже ексклюзивним, з підвищеною увагою і клієнтів, і персоналу (не без настороженості та ревнощів).

«Чи цього я хотіла? – міркувала дівчина, засинаючи в своїй кімнаті з темними шторами, куди поверталася вранці після роботи. – Чи варті ті гроші таких змін у житті?» Але вирішила, що раз інші витримують, то й вона переживе – адже не на все життя вв’язалася. Усе минає. Мине і це. Це робота. Чи гра. За яку непогано платять. Головне не втрачати з поля зору маячок своєї мрії…