Міла Іванцова - Ключі від ліфта

– Так. Але ж я не збрехала. Далі ви самі…

Льовушка зніяковів. Дійсно. Адже вона просто сказала, що той Ігорів ключ дві доби відмикатиме будь-які двері. А то вже вони самі – і дублікат зробили, і пригоди собі вигадали… Що ж він, власне, від неї хоче? А! Може, вона знає, що робити далі? Як Ігоря виручити? Дівчинка сиділа і, дивлячись знизу вгору, спостерігала відтінки емоцій на обличчі чоловіка, що стояв навпроти.

– Ти той… Вибач, що наїхав… – знову заговорив Льовушка, змінивши тон. – Просто я геть розгублений. Звісно, ти не винна, що ми затіяли ту дурню… Але ж його загребли через крадіжку в квартирі, куди він навіть не заходив!

– А було б краще, щоб загребли в квартирі, куди б він уже ввійшов? – гмикнувши, спитала дівчинка.

Льовушка завмер. Такого можливого перебігу подій він за останню добу і не уявив. Але ж вони не мали наміру щось виносити, навіть якщо б хтось і погорів. Така була гра. На грані небезпеки. А інакше який адреналін? Але ж… Усе одно щось треба робити.

Його думки перервав голос віщунки:

– Власне, я йому сказала, що з двох ключів один приведе до щастя, другий – навпаки.

– Що?! – остовпів Льовушка. – Ти йому це сказала?!

– Так, – знову знизала плечима дівчинка.

– Прикольненько, – пробуркотів уражений Льовушка. – То мій товариш, виходить, вирішив зіграти в «російську рулетку»?! Тільки мене не попередив…

– Виходить, що так, – зітхнула дівчинка і повозила передком кросівка по піску біля лавочки.

– Що ж тепер робити?

– Не знаю.

– Але ж ти… той, провидиця, чи як?

– Нууу…

– То можеш і мені щось напророчити? – чіпляючись за останню надію, спитав Льовушка.

– Десять гривень! – зухвало глянула йому у вічі дівчинка.

У мужчині-художнику, вихованому мамою, який був до того ж пацифістом, скипіли геть протилежні емоції. Йому раптом захотілося схопити за плечі це дівчисько, що дозволяє собі втручатися в людські долі, і трусити її, поки не скаже, як виправити ситуацію, чи сама не відкрутить події назад (навіть таку гіпотетичну можливість уявляв собі Льовушка при тому, що все одно не дуже вірив у всю цю маячню), та він стримався. Наступна хвиля почуттів штовхала його принижено (хоча, чому принижено, просто по-людськи!) просити допомоги, раз вже вона причетна… Заплутавшись у своїх емоціях, Льовушка потер лоба, знову глянув на дівчинку і раптом перепитав:

– Десять?

Вона кивнула цілком спокійно. Він дістав з гаманця дві сині п’ятірки і простягнув провидиці:

– То що ж мені робити?!

Дівчинка уважно подивилась на нього і відповіла:

– Нічого.

– Тобто?! – брови Льовушки поповзли вгору.

– Нічого. Якщо не хочеш усе зіпсувати.

– А як же?… Хіба я нічим не можу зарадити Ігорю?!

– Ти? Ні.

– Що, і нічого вже не можна змінити, раз один ключ на щастя, а другий на біду?

– Ти – не можеш, – дівчинка підвелася, поглядаючи на маршрутку, що підходила до зупинки.

– І це все?!

– Так.

Льовушка остовпів, дивлячись, як провидиця, немовби в уповільненому кіно, рушила до маршрутки, а у тієї саме почали відчинятися двері.

– Гей, то хоч скажи, де ж те щастя, що мало б випасти мені?! – несподівано гукнув він.

– Зовсім поруч, – озирнувшись, відповіла дівчинка без усіляких емоцій.

Двері зачинились, і маршрутка рушила.

На початку весни в містечку, де працювала і жила тепер Олька, з’явилась Олександра. Колись місцева жителька, років двадцяти семи, вона мешкала вже у Києві та приїздила час від часу на власній іномарці погостювати до батьків, «відпочити від натовпу», як вона казала, і потеревенити зі старими знайомими.

Оксанка знала її, бо в містечку на півтори тисячі мешканців усі чи родичалися, чи кумилися, чи вчилися разом, чи просто були знайомими знайомих і неодмінно колись десь бачилися.

Олександра спочатку заїхала посидіти з якимось нетутешнім приятелем (персонал пошепотівся, чи, бува, не жених), потім зайшла з місцевими подружками, колишніми однокласницями – дівчата сиділи, їли, випивали, розмовляли-реготали, розпитували тепер столичну подругу про її життя та закордонні мандри. З уривків їхніх розмов Олька зрозуміла, що землячка мешкає в Києві, але заробляє за кордоном. Те саме підтвердила й Оксанка, яка вже не перший рік чула в містечку історії, як вдало влаштувалася донька тітки Серафими – виїздить на сезонні заробітки та крутиться там, як може, ось уже й квартирку купила в столиці, хоч і невеличку, але свою, і машину, бач, яка приїздить! Не сказати, щоб добре вчилася тут, а гайнула після школи до Києва в якийсь технікум, та й не повернулася.