– Лізко, ти вже вибач, розумнице, що матюкаємося, – казала молоденька простушка Кіра, – ми нормальні, але на цій роботі інших слів немає!
Ліза, тимчасово розділивши з ними життя, відчувала себе якоюсь інакшою, може, розумнішою та трохи вищою за багатьох її нових колежанок, а може, не настільки загнаною в кут життям, щоб надовго тут залишатися й не бачити іншого виходу. Ось заробить грошей і повернеться додому, вкладе в початок власної справи, вийде заміж, народить дітей, буде «мама-бізнес-леді», так вона собі мріяла, не дуже уявляючи, якого саме хотіла б мати чоловіка поруч, але чомусь зовсім не прагнула одружуватися тут, як дехто з дівчат.
Зазвичай дівчата в клубах мають по декілька постійних клієнтів, «гостей». У Лізи так само з’явилися постійні прихильники, але, звісно, ніяких симпатій вона до них не мала – робота і робота.
– Лізко, чи ти вже така принципова, чи ціну собі набиваєш і хочеш задорого збути свою незайманість, – реготала Кіра, дивуючись, бо дівчина-хостес хоч і має право не доводити стосунки з клієнтом до ліжка, але з негидким відвідувачем чому б і ні – адже всі дівчата тут за тим самим – щоб заробити.
– Про незайманість не йдеться, – посміхалася Ліза, пригадуючи своє інститутське кохання, що зійшло нанівець, коли Артем недвозначно пояснив, що довчатиметься в Америці й навряд повернеться. – А зарплатня у мене і без того непогана.
– Зайвих грошей не буває! Я от мрію квартиру в Києві купити, то маю потрудитися, поки молода, – уперла руки в боки та випнула груди Кіра. – Звісно, якщо тут заміж не вийду. Тоді навіщо мені та квартира? Лізко, а раптом до тебе хто посватається – підеш?
Ліза завмерла і не знайшлася, що відповісти, тому, не надто природно засміявшись, поставила зустрічне питання:
– А як би ти порадила?
– Я? – тепер замислилася Кіра. – Ну, я – то я, а ти – то ти. Я б хотіла покинути цю лавочку і не мусити заробляти собі на хліб, хай би хтось дбав про мене та діточок, а ти… Ти якась з іншого тіста. Чи то так наших баб псує вища освіта?!
Кіра знову зареготала, і розмова перейшла на інше – хто, де, коли і чого навчався, ким мріяв (чи й досі мріє) бути і що, власне, вміє, окрім розважати гостей нічних клубів.
Але «наречений» для Лізи таки досить швидко знайшовся.
Льовушка заїхав до сестри, потинявся там кімнатами, зварив собі кави і вийшов із кухлем з кухні на балкон постояти, подумати. Ніякі нові думки не приходили. Уся ця історія здавалась якоюсь надто кіношною, бо таке просто не могло трапитися з ними – не перший день вони з Ігорем живуть на світі, щоб так по-дурному… «Але ж самі прагнули адреналіну. Та ні, наче не адреналіну, а «чистої радості». І де ж вона? Невже й правда, друга можуть засудити за те, чого він не скоїв? Та й саме звинувачення звучить по-ідіотськи – за викрадення семи пляшок алкоголю! Але ж під цим розуміють іще й проникнення до чужої домівки… Проте мають бути відбитки пальців, інструменти, якими було зламано чи відімкнуто замки?! Чи, може, та його ліфтодамочка також мала «чарівний ключ»?!» – Льовушка навіть гмикнув від такого припущення, аж раптом завмер і відчув, як по плечах побігли мурашки – за його спиною в кухні порожньої квартири почулося шарудіння, і щось металево дзенькнуло.
Кілька секунд Льовушка не рухався. Настала тиша. Потім знову щось зашаруділо. Він повільно озирнувся і з полегкістю видихнув – «віртуальний» ховрах виліз у клітці з халабуди, де зазвичай спав, і топтався по бляшанці з їжею.
– Ну, ти налякав, чортяко… – промовив до тваринки. – Нерви нікудишні…
Уже дорогою додому Льовушка раптом рвучко розвернувся і рушив до відділку міліції. Звісно, не могло бути й мови про друге за добу побачення з Ігорем. Але він вирішив розпитати там у когось про господаря обікраденої квартири, про його реакцію, чи хоча б адресу тієї квартири з’ясувати та піти поговорити з ним, може, таки нормальна людина, зглянеться, зрозуміє… Адже повернуть йому ті пляшки, хіба ж можна людину за таке на зону відправляти, навіть якщо він не повірить, що Ігор непричетний? Чи вже якось відкупатися треба, щоб забрав заяву…
Так міркував собі Льовушка, крокуючи до сірої квадратної стандартної будівлі, коли побачив, що назустріч йому йде лейтенант, який саме і посприяв, щоб друзі могли сьогодні хоч десять хвилин поговорити. Звісно, не лише з гуманістичних міркувань, а й за те спасибі.
– Та що ж ти ніяк не вгамуєшся? Чого вже йти туди під вечір? Ніхто тебе слухати не буде, і нікому, і ніколи, а до друга не пустять, то вже точно. Чи щось новеньке хочеш повідомити? – вже зовсім не по-службовому спитав він.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу