Міла Іванцова - Ключі від ліфта

Ігор знову крутився з боку на бік, думав про Льовушку – чи зможе друг чимось зарадити? Добре вже, що пробився на побачення та поїсти приніс, але це справи не змінює. Сам він не знав, як викрутитися з цієї халепи і лишень усього зрікався – «Не заходив, не брав, не мав наміру, не моє». А на питання «Чиє ж бо?» відповідав, що спочатку був у ліфті не сам, але далі замовкав, щоб не бовкнути зайвого, бо розумів, що правда, яку він міг розповісти, навряд чи влаштувала б міліцію. Все це лізло в голову вночі, не полишало його і в неділю.

Збігала перша доба перебування у відділку. За цей час його двічі допитував слідчий, а чергові все реготали та перекидалися жартами з приводу поцупленого ним віскі. Здавалося, навіть по-чоловічому співчували – отак по-дурному мужик вляпався!

Десь Ігор чув, що тут його можуть тримати три дні, а для подальшого затримання має бути постанова суду. В іноземних фільмах ув’язнений телефонує своєму адвокатові, той радить йому мовчати, мчить і розрулює ситуацію, залежно від її складності. Але які, в біса, адвокати у наших пересічних громадян? Та ще й у стресовому стані… Та ще й з такою безглуздою преамбулою того, що сталося, хоч ти і не винен?!

«А якщо сказати, що просто їхав до когось у гості, а далі розповісти про попутницю? Сама винна, хай сама і викручується, хоча навряд чи її знайдуть… Але ж потім спитають, до кого саме я збирався зайти суботнього вечора і як відчинив двері під’їзду?! Торба… Повний ідіотизм… Може, Льовушка наважиться поговорити з обікраденим власником? А чому той має йому вірити? Та і як його зустріти? Усядеться на килимку під дверима і чекатиме господаря? Так він і в будинок не потрапить – термін чарівності ключиків вичерпано – дві доби фіть! А я ж навіть не знаю, на якому поверсі та квартира, і яка саме! А може, здибає ту шизонуту провидицю та розпитає, що робити? Ага. Вона дасть новий прогноз на найближчі дві доби, блін! Ну, сам винен – спитав би на місяць, зараз знав би, чи довго сидітиму в буцегарні, дебіл… Пригод йому закортіло! Чистої радості не вистачало!» – так думав і гриз себе Ігор, блукаючи з кутка в куток камери і не знаходячи відповідей, – думки кружляли по колу, але жевріло сподівання, що станеться якесь диво, і ситуація розрулиться сама собою… Раптом подумалося, що коли все закінчиться, чи хотів би він знову побачити ту жінку? І нова хвиля гарячої крові вдарила йому одночасно і в голову, і в пах. Він заплющив очі і, зціпивши зуби, вперся лобом у холодну обшкрябану написами фарбовану стіну.

Ліза цього дня не малювала. Творчість потребує певного настрою, концентрації енергії митця на тому, що він робить – бо ж вкладає душу. Або навпаки – стану розслабленої відокремленості від реальності, коли тобою керує підсвідомість, і ти підкорюєшся їй, навіть не відаючи, що cаме створиш наступним своїм рухом.

Цього весняного дня Ліза не могла ні сконцентруватись, ані відділитися від проблем реального життя. Вона сиділа перед ноутбуком і наче переглядала на його екрані останнє десятиліття свого життя, яке зараз здавалося далеким, мов побачений колись фільм. Іще молодою дівчиною Ліза почала мріяти про власний бізнес, бо чимось була схожа на вольового та рішучого батька, якого в сорок три роки стрімко та несподівано «з’їв» рак. Вона вчила мови в інституті туристично-готельного напряму і вже в студентські роки виїздила на зарубіжні практики. Щоразу, повертаючись додому, розуміла, як неймовірно важко будувати тут своє, не маючи ні солідної підтримки батьків чи чоловіка, ні стартового капіталу.

Коли Ліза закінчила інститут та влаштувалася на роботу в турфірму, матір вийшла заміж. Спочатку дівчина навіть раділа, що та перестала побиватися за батьком, – який не який, а знайшовся чоловік, що буде нею опікуватись, але невдовзі Ліза відчула себе зайвою і навіть небажаною в батьківському домі. Вітчим продав свою квартиру, купив за містом ділянку з фундаментом під будинок і всі свої сили та кошти вкладав туди, переїхавши тепер жити до дружини. А ще нове подружжя ходило до церкви. До якогось дивного місіонерського осередку, який не надто викликав довіру в Лізи, і та категорично відмовлялася від пропозицій «увірувати разом», хоча в дитинстві й не здобула системного релігійного виховання. Якась тривога виникала у неї з приводу нових нав’язливих ідеологій, хоч якими вони були – політичними чи богословськими. Саме з цього питання і пішла тріщина в стосунках між матір’ю та донькою, а вітчим був і зовсім однозначним: «Не поважаєш матері? Не дослухаєшся досвіду старших? То й іди собі, живи власним розумом!» Мама під час таких розмов зітхала, розглядала підлогу, вії її тремтіли, але суперечити чоловікові не сміла: «На все воля Божа…»