Софія Андрухович: Фелікс Австрія

Скільки себе пам’ятаю, я негайно прокидалася від докторових криків, виборсувалася з обіймів Аделиних і швидко мчала сходами донизу. Доктор спав у кабінеті, де часто приймав пацієнтів: під портретом свого батька, на вузькій софі, яка густими френзлями підмітала килим.

Як правило, коли я вбігала туди, доктор сидів на софі, розбурханий і спітнілий, з невидючими очима, в які я зазирала, сподіваючись побачити відображення того, що тоді сталось. Але бачила в них тільки потріскані судини, відчай і жах, біль і провину.

Сама ще зовсім дитина, я шепотіла до нього й лагідно зацитькувала, гладила по мокрому, як хлющ, волоссі, намагалася вкласти на софу. Він не піддавався, вигукував щось нерозбірливе, протестуючи, виборсуючись, плаксиво кривлячи схований в бороді рот. Я напувала його водою, крапала в ложку заспокійливу настоянку з синьої пляшечки, витирала докторові голову і груди рушником, швидко перестеляла постіль, бо попередня була волога.

Тільки в ці миті, коли він уже не спав, але ще й не прокинувся, я могла розпитати його бодай щось про пожежу.

У цій пожежі, 28 вересня 1868 року, коли у Лотрінґера в саду смажили мармуляду [15] Мармуляда ( діал .) — джем. і згоріло півміста, загинула його жінка, Аделина мати, і він так до самої смерті й не міг її віджалувати, і навіть мармуляди з того часу ніколи не було на нашому столі.

Тоді ж загинули і мої батьки, з малої халупки поруч. Цієї хати і сліду не залишилось, а я люблю сидіти там навесні, у зарослях бузку, міркуючи, що моя мама могла готувати для доктора і докторової, допомагаючи їм по господарству.

Нас з Аделею порятували сусіди. Так і віддали докторові двох одразу, загорнутих у просмерджені кіптявою і димом шмати. Жінки, яких доктор наймав доглядати за нами, постійно змінювались, незважаючи навіть на те, що доктор добре платив їм, удвічі більше, ніж отримували їхні чоловіки, працюючи на ґуральні чи на паровому тартаку — не знаю, чи так це, але я була певна, що не витримували вони через мене. З Аделею легко і спокійно, а я — криклива і знервована, плачу навіть крізь сон. То злюсь і лаюсь, а то слова з мене не витягнеш. Так чи інакше, обличчя цих жінок текли перед нами рікою — годі запам’ятати. Натомість обличчя Аделі завжди залишалося поруч.

Серед моїх дитячих фантазій найулюбленішою була мелодрама про те, як я випадково довідуюсь, що доктор Анґер насправді мій рідний батько, що він мав короткий зв’язок із моєю матір’ю, коли та готувала для пані докторової сніжну бабку зі збитих вершків. Довгі години я проводила перед люстром, дошукуючись у себе з Аделею спільних рис, які б одягнули в плоть мою мрію.

Це було смішно: ми з Аделею — як небо і земля. Аделя — бліда і напівпрозора, з хмарою русявого волосся, тонкого, як пух, делікатна, мов сніжна бабка зі збитих вершків, замріяна, ранима і тонкосльоза.

Аделю хочеться берегти, пеленати, як дитину, годувати зі срібної ложечки. Хочеться відбирати у неї з рук гострі ножі, нафтові лампи, важкі предмети. Хочеться закривати їй очі і вуха, коли стається щось таке, що може засмутити або налякати.

Я, Стефанія Чорненько — жилава, смаглява і бистра, міцна, як хлоп, зовсім негарна. Гарне у мене тільки волосся: лискуче, міцне і пряме, у тіні темне, як кора дерева, на сонці спалахує мідними іскрами. Якщо я не заплетена, то волосся моє схоже на коштовну шовкову тканину або на водоспад з оливи. Гріх казати, але я не раз бачила, як Петро милувався ним — та він цього і не приховував. Петро — художник, він живе у світі образів та обрисів, у фактурах, вигинах і заламуваннях світла. Він милується грудками сирої землі, битим склом, калюжею розлитої нафти. А найдужче — мерцями, для яких робить пам’ятники.

Хоча ні, найдужче — Аделею, для якої ще за життя збудував мавзолей.

Дід та батько доктора Анґера були одними з засновників Нойдорфа, куди перебралися з Південної Німеччини в 1783 році, у часи Йосифінської колонізації. Тільки не того Нойдорфа, що біля Дрогобича, як і не того, який недалеко від Самбора. Цей Нойдорф розташовувався зовсім близько від іншої швабської колонії — Бредтгайма, приблизно на середині шляху між Коломиєю та Станиславовом, які утворюють рівнобічний трикутник із Надвірною.

Але Нойдорф батьків доктора Анґера не надто відрізнявся від інших колоній. Це була довжелезна вулиця, вимощена пласким камінням, по обидва боки забудована переважно одноповерховими міцними будинками, критими соломою. На дахах стирчали цегляні комини, оперезані карнизами й поясками, заокруглені згори — можна було уявити, що то слимак обережно виставив одне око, роззираючись навсібіч.