Софія Андрухович: Фелікс Австрія

Крісла риплять дедалі енергійніше, шепотіння наростає, зливається в одноманітну товщу звуків, з якої дедалі частіше вибиваються окремі, майже голосні, вигуки. Залою прокочується хвиля позіхань, що передається одному від одного, без жодної на те згоди й бажання — така інтимність, наче поцілунки. Якийсь сивий огрядний пан (у темряві складно розгледіти, але схоже, що це буркотливий Бібрінґ, маґістр фармації), крекчучи й сопучи, намагається підвестися зі свого сидіння, хапається руками за спинку крісла попереду і за простягнуті руки сусідів, але щоразу тяжко гепається назад, від чого з його ока випадає монокль і безпорадно розгойдується на золотому ланцюжку, поки пан Бібрінґ (так-так, це справді він), роздуваючи щоки і ніздрі, вже мало не креше іскри від люті.

Кілька людей вже встигло вийти, інші в нерішучості зважують, як діяти: чекати далі чи вимагати повернення грошей за квиток.

І тут уся ця неспокійна піна розступається, ніби всякає в пісок. «Ааах», — видихає публіка, на мить перетворившись на гігантські легені казкового велетня. Ті, що не встигли, переполошено запитують: «Що? Що таке? Що сталося?» — і тут же замовкають, зрозумівши, що пропустили. І все одно їм звідкілясь достеменно відомо, що саме відбулось на сцені.

Там, просто з повітря, перед синьо-червоною китайською пагодою, виткався шевальє Ернест Торн, власного персоною.

Він не вийшов із-за лаштунків, не виповз із пагоди, не вислизнув із темряви на сцені. Жодного руху не відбулося, ніщо не потривожило застояного повітря. Кожен присутній у цій залі може заприсягнути: шевальє Торн весь час був там, у центрі сцени, з тієї самої миті, коли роз’їхались куліси, він непорушно стояв і спостерігав за глядачами.

Чому ж ми його не бачили?

Торн завмер, як комаха, що прикидається гілочкою чи сухим листком. Я можу розгледіти: він не кліпає, і груди його не піднімаються від подиху. Обличчя спокійне, зосереджене, розслаблене. Він дивиться просто перед собою — але складається враження, що бачить одночасно всю залу, ложі, задні ряди, бачить працівників театру, схованих у закамарках. Ліве око трохи примружене і здається меншим від правого, ліва брова — нижча від іншої. Це надає обличчю шевальє лукавого виразу. Кінчик його носа ледь роздвоєний. У нього коротко підстрижені настовбурчені сірі вуса і така сама акуратна борідка.

На голові у шевальє — шовковий циліндр, а одягнутий він у фрак з ластів’ячими фалдами, що підкреслює його величну поставу. Під фраком — білосніжна сорочка з накрохмаленим стоячим коміром, кутики якого загнуті. Світло вихоплює смарагдові іскри на його вочевидь коштовних запонках. Поверх сорочки — біла камізелька з піке, застібнута на три ґудзики. Шовкова краватка-метелик. У нагрудній кишені — біла хустинка, на руках — білі рукавички. Все, як і належиться ілюзіоністові. На штанах — атласні лампаси. Поблискують лаковані черевики. Через зігнуту в лікті праву руку перекинуто тканину чорного кольору. У руці Торн тримає невелику подорожню скриньку зі шкіряними ремінцями.

«Я знаю, як він це зробив», — шепочу я на вухо Аделі, яка сидить між нами з Петром, міцно тримаючи за руки. Петро теж нахиляється ближче, щоб почути. Я зауважую, як змірює мене лихим оком пані Гелена Фестенбурґова, одна з організаторок нашого міського аматорського театрального гуртка, як витончуються на нитку її нервові губи.

Та я продовжую, прагнучи задовольнити цікавість Аделі та Петра: «Він був прикритий з ніг до голови тією тканиною, яку тримає в руках. З внутрішнього боку вона — синьо-червона, строката, як пагода, і тому зливається з нею».

Я впевнена, що не вигадала це, що чітко бачила, як плавно зіслизала додолу шовкова пелена — наче з повітря хтось здер верхній найтонший шар.

Щоб розвіяти ілюзію, достатньо просто бути уважним. І визнавати чесно: ти бачиш саме те, що бачиш.

Аделя заперечно крутить головою. Вона хоче вірити в чудеса, вічна дитина. Петро хитро примружує очі, по-змовницьки мені посміхається.

Коли залу знову накриває тишею, Торн ледь помітно киває, вичікує ще кілька тягучих митей, а тоді, спритними пальцями відкривши скриньку, починає виймати з неї якісь барвисті лахи, вишиті довгі льолі, широкі панталони з кокардами і фальбанками, тюлі, мережива й шалі з барвистими аплікаціями, шкіряні мештики з закучерявленими догори носаками. Усе це він без поспіху демонструє публіці, річ за річчю, з усіх боків — і складає купою на підлозі. А тоді, перевернувши скриню догори дриґом, витрушує її і просить переконатися, що в її червоному атласному череві не зачаїлося жодної речі. Окрім хіба що кількох мотків мотузок.