Софія Андрухович: Фелікс Австрія

Щось ще змінилося в силуетах станиславівських пань. Ну звісно — таке враження, що кожна припасувала собі нову пару грудей: тепер їхні бюсти низькі та менш повні, що, зрештою, більшою мірою пасує до модного крою спідниць. Рукави суконь стають дедалі вужчими й довшими — ще, чого доброго, ми невдовзі відмовимось від рукавичок.

До бюстів дуже пильно придивляються наші місцеві ґоґусі — лощені й пахучі молодики з тонкими вусиками і волоссям, рівно зачесаним на проділ посередині. Усе у них перебільшене, ніби насильно розтягнуте в різні боки: велетенські коміри, фантастичні кравати з химерними візерунками, капелюхи неймовірної височини (здається, не влізуть у двері).

І назовні, і всередині, у фойє, тільки й чути, що фантастичні розповіді про магію шевальє Торна: про те, як він розчиняє в повітрі речі, як примушує літати людей і предмети, розрізає їх на шматки, а потім знову зрощує, як за кілька хвилин з крихітного зернятка на сцені виростає дерево, що тут же починає плодоносити, а з дзеркал, полум’я свічок та води в прозорих посудинах з’являються рухомі тіні, які танцюють моторошні танці і відповідають на запитання публіки.

У самій чаші театру панує задуха. Ледь відчутний запах нафти з газових світильників змішаний із жирним ароматом помади для волосся, солодкої пудри та парфумів. Шурхіт шовку й атласу, що м’яко оплітає схвильоване людське шепотіння. Червоний плюш, яким оббито крісла, водночас жорсткий і ніжний на дотик. Збудження лоскоче нерви: у пань розпашілі щоки, панове, навпаки, стримані й зосереджені.

Чийсь безшелесний силует проплив під стінами, один по одному гасячи світильники, ховаючи в темряві білу кучеряву ліпнину з золотими іскрами, крісла й публіку, і залишаючи освітленою лишень напівкруглу сцену, прикриту криваво-червоними складками лаштунків. Зал поступово занурюється в темряву й тишу, тільки тріпочуть гігантськими похмурими крилами екзотичні метелики віял.

«Я би дуже просив пані, щоб пані зняла з себе цю каравелу», — чується звідкілясь сердите шепотіння.

«Це неможливо, — лунає непохитна відповідь. — Мій капелюшок прикріплений шпильками. Вони порозсипаються, і хтось може поранитись».

«Але пані заважає дивитись не лише мені — ваш капелюх затуляє видимість трьом особам!» — наполягає обурений чоловік.

«Перепрошую, нічим не можу зарадити», — різко розчахується віяло, нервово бовтаючи повітря, немов сметанку на крем.

«Ну звісно! — драматично зітхає чоловік. — Чого хотіти від цієї публіки, чого хотіти від її смаків. Якщо вони не годні прийти на Проскурницьку і на „Боян“ [14] «Боян» — назва музично-хорового товариства. «Бояни» виникли наприкінці XIX сторіччя в Західній Україні — у Львові, Бережанах, Коломиї, Чернівцях, Тернополі, Стрию, Станиславові — і проіснували до Другої світової війни. чи на виступи Люблінської опери, зате ходять милуватися витівками якогось штукаря!»

«Ах, пане Яновичу! — бринить насмішкуватий дівочий голос. — Зате пана доктора всюди повно».

«І то — у вишиванці!» — з презирством шипить пані з «каравелою» на голові. Залою, немов брижі по воді, пробігає хихотіння та несміливі й тихі вигуки несхвалення, але в цю мить куліси здригаються і починають роз’їжджатися у протилежні боки, відкриваючи сцену, у центрі якої стоїть червоно-синя китайська пагода з кількома дашками, хвацько закопиленими з країв. Під цими дашками на мотузках звисають дві рівненькі в’язанки соломи.

Западає тиша, в якій вряди-годи чується порипування крісла, чиєсь покахикування чи бурчання у шлунку. Пагоду підсвічено згори і з боків, решта сцени занурена в напівтемряву. Очі глядачів пильно обстежують цей простір, намагаючись вловити бодай найменший рух, вихопити хоча б натяк на те, що от-от почнеться незвичайне дійство. Вони стримують всередині пружину нетерпіння, повністю готові до того, що зараз звідкілясь вистрибне несусвітня проява чи викотиться несказанне чуперадло, випурхне незбагненна дивовижа, станеться щось цілковито немислиме, щось таке, чого й уявити не можна. І вони повністю до цього готові, напружені і перелякані, збуджені до краю.

Але нічого не відбувається. Минає п’ять хвилин. Сім. Вісім. Сцена так само нудна і темна. Пагода, знайома до найменших подробиць, стирчить безглуздо, без жодного сенсу.

І ось натягнута, мов жилка, атмосфера поволі починає провисати, поступаючись місцем розчаруванню й роздратованості. Жоден канатоходець тепер не зможе по ній пройтись, небезпечно похитуючись над головами публіки.