Софія Андрухович: Фелікс Австрія

Це триває вже досить довго: в Микулинцях, де щойно після пожежі відновили храм, розчинились у повітрі дві золоті патени [6] Патена — у католицькій церкві — ритуальний предмет у вигляді блюда, на якому зображено сцени Нового Заповіту. — одна із зображенням Вифлеємських ясел, інша — гробу Господнього. Тільки напередодні священик із дияконом таємно сховали тарелі до кованої скрині. Вранці диякон — у крик: скриня розчахнута і порожня, єдиний ключ — у священика, обох їх дотепер тримають в ув’язненні.

У монастирі отців василіан Воздвиження Чесного Хреста Господнього в Бучачі, зведеному на горі Федір, було так. Послушник Бенедикт, ідучи о третій годині ранку зі своєї келії, розташованої в корпусі, що примикає до церкви з правого боку, прямував до стайні годувати коней — і почув крізь стіни, прикрашені пілястрами з позолоченими капітелями коринтського ордера, як об темперний релігійний живопис XVIII сторіччя лопочуть крила ангелів. Він не сумнівався ані на мить у природі цих звуків. То було схоже на голубів у дзвіниці, розповідав Бенедикт, тільки розміри птахів мусили б дорівнювати людським.

На ранок виявили безслідне зникнення пасма волосся з відтятої голови Йоанна Предтечі, мощей святої Мундицїї, голки з тернового вінця та шматка губки, з якої Ісуса поїли оцтом. Усі ці неоціненні божественні предмети розчинились разом із золотою скринькою, інкрустованою коштовним камінням.

Рабе Давид Моше, засновник Товариства вивчення Тори у Чорткові, повідомив про зникнення з таємних сховків Старої синагоги срібної цукернички на гнутих ніжках та прикрашеної рослинним орнаментом для зберігання плоду етрог [7] Етрог — цитрусовий плід — один із чотирьох предметів, який використовують у ритуалі під час єврейського свята Суккот. . Щоправда, лежало в ній щось зовсім інше — але це, мовив рабе, таємниця, яку не можна розголошувати за жодних обставин.

Коли з синагоги у Бродах (міста відкритих дверей і благословенного мудреця Баал Шем Това [8] Баал Шем Тов (справжнє ім’я — Ізраель бен Еліезер, 1698—1760) — єврейський цадик, засновник хасидського руху. ) зникли старовинний кіддушний келих, ханукія [9] Кіддушний келих — келих, який використовують у єврейському обряді освячення. Ханукія (дев'ятисвічник) — світильник, який запалюють протягом восьми днів свята Хануки. Яад — спеціальна указка у вигляді руки для читання сувоїв Тори. з золотим левом, що іде, та яад, прикрашений смарагдом, хтось несподівано пригадав пантоміму мандрівних бродензинґерів [10] Бродензинґери — групи мандрівних співаків та акторів із міста Бродів, які мовою їдиш співали єврейських народних пісень, доповнювали виступи пантомімами, жартами, танцями. , яка розповідала про те, як Господь Саваот переносить до Небесного Єрусалима свій народ: спершу — речі, тоді — храми, тварин, житла, дивуючи земних людей непоясненними зникненнями. Далі розчиняються в повітрі святі, мудреці, музиканти, діти, аж коли на грішній землі не залишається жодного єврея.

Усі ці моторошні події не можуть не свідчити про те, що наш світ доживає свої останні миті. Хтось Неосягненно Безмежний зараз засопе, солодко витягне кінцівки — і прокинеться. Тієї ж миті нас, із нашими вроками й протягами, страхами, зойканнями, пристрастями і сльозами, не стане. Ми розчинимось у небі, як чорний задушливий дим пожежі.

Щоб не думати про це, люди думають, наприклад, про свята. І не дають собі спокою.

Аделя витягнула мене на концерт молодесенького Рауля Кочальського. Йому немає ще навіть п’ятнадцяти років, але клавіші фортепіано тануть під його пальцями — здається, він керує інструментом за допомогою погляду, сили думки, похитування голови. Так, як я керую шатківницею, коли квашу капусту з кмином.

Рауль — русявий юнак із круглим обличчям, ясними очима, пухкими рожевими щічками. Здається, на цій ніжній шкірі ще й вус не сіється. Аж хочеться вщипнути. Так я прошепотіла Аделі, коли він вийшов до публіки на перший уклін — а вона закотила очі і боляче штовхнула мене в ребра своїм гострим дошкульним ліктем.

Але потім, коли ця дитина торкнулась своїми восковими пластичними пальцями вишкіреної пащі рояля, мені стало соромно. Спочатку він грав Моцарта, Ґлюка і Гуммеля, потім уже тільки вальси Шопена й « Impromptu fantasie », а мені було так недобре, так не по собі від цих звуків — ніби я не мала права тут бути і чути їх: я, така незначна, їх, занадто прекрасних.