Софія Андрухович: Фелікс Австрія

Торн знімає з пагоди в’язанку соломи і починає набивати нею річ за річчю, старанно утрамбовуючи. Невдовзі поруч із ним стоїть жіноче опудало, міцно скріплене мотузками, — обличчя з мішковини, високий тюрбан, застібнутий посередині брошкою, довгі одежі, що спадають до самого долу. Шевальє береться за іншу постать, набиває нижню сорочку соломою звичними рухами, немов м’ясник, що наповнює цупку свинячу кишку мішанкою з каші і крові. Друга лялька — чоловік в темних шароварах і білій сорочці, на голому обличчі чорніють бутафорські, хвацько закручені вуса.

Дівчинку Торн напихає соломою блискавично, кілька колових рухів, кілька міцних вузлів — і вона приєднується до родини. Він садить її біля ніг великих опудал, схрещує по-турецьки безвольні ноги в панталончиках, у руки вкладає ситару. Тоді накриває солом’яну постать шовковою тканиною, обережними, ніжними рухами розгладжує її на голові, плечах, ногах ляльки, акуратно поплескує, перебирає пальцями складки тканини, заправляє її і вирівнює, знову повертається до обличчя — і несподівано стає помітно, що там, де щойно була тільки пласка полотняна куля, набита сушеним сіном, раптом проступили риси обличчя: виїмки очей, кінчик носа, опуклі щоки. Водночас розлягається тихе тягуче бриніння, що млосно відгукується утробним пульсуванням в нутрощах глядачів. Звуки стають голоснішими, мелодія явно ллється з-під тканини, що вже починає ворушитися під долонями ілюзіоніста. Він легенько, двома пальцями, бере покривало за край і повільно тягне на себе.

«Аххх», — видихає публіка. Біля двох опудал сидить справжня жива дитина, маленька і зграбна, з м’якими щічками і серйозними очима, густо намальованими темною фарбою, пощипує пальцями струни ситари і плавно погойдує голівкою, обмотаною великим тюрбаном.

Торн, по черзі накриваючи їх тканиною, оживляє жінку і чоловіка. Обличчя жінки густо нафарбоване: рум’яні щоки, отруйно-пурпурові губи, вугільні брови. Чоловік досить дрібної статури, тонкий, так само делікатний, як його пара; на вузькому обличчі (очі та брови теж щедро підведені) стирчать накладні вуса, недоладні не менше, ніж на полотняній кулі, що слугувала опудалу головою.

Пара танцює під нерівні звуки ситари, вони мало нагадують мелодію. Зрештою, рухи чоловіка й жінки також не назвеш танцювальними: вони розгойдуються, як сновиди, мляво крутять головами, вигинають спину, мов розминаючись після довгого сну, торкаються одне одного самими кінчиками пальців, ніби намагаються пригадати когось забутого.

«А це як пояснити, пані сиромудра?» — чую я поруч із собою уїдливе шепотіння. Петро посміхається правою частиною уст.

«Потім, потім розповім, — відмахуюсь я від нього. — Зараз треба все запам’ятати».

Фестенбурґова сичить на нас, як розлючена гуска, ще й надимає воло. Я дивлюся на Аделю: її очі широко розплющені, уста напіврозхилені, здається, вона перестала дихати. Петро стежить за моїм поглядом, якусь мить вдивляється в світле Аделине обличчя, і я бачу, як крізь нього прокочує хвиля почуттів — він і сам починає сяяти, йому забиває дух. Я повертаюсь до сцени, але щось уже заважає мені насолоджуватись виставою, якийсь паразит присмоктався до мого серця і отруює кров.

Тим часом дитя кладе на підлогу ситару (ситара продовжує грати сама — навіть видно, як тремтять струни) і долучається до танцю. Воно ходить на руках, закинувши ступні за потилицю, вклавши їх на тюрбані. Скручується в клубок і кілька разів перевертається. Зводиться на рівні ноги, тоді прогинається назад, впирається руками об підлогу, наближається долонями до стоп і робить кілька кроків на чотирьох кінцівках, зігнуте рівно навпіл. А тоді скручується в клубок і котиться під ноги Торнові. Шевальє обережно підіймає живий м’яч обома руками і вкладає його до круглого пудла — не набагато більшого від коробки для циліндра.

Я бачу, що пані Фестенбурґовій зле: вона відвернула голову, сперлась чолом на руку і заплющила очі. Глядачі закривають долонями обличчя, скрикують і хапаються за груди.

Торн кладе пудло на невідомо коли розстелений невеличкий килимок, поруч із ногами пари закоханих, які продовжують зачаровано танцювати, а тоді, плавно скинувши руками, накриває всіх трьох незмінним шовковим покривалом. Ще впродовж якоїсь хвилини з-під тканини випинаються опуклі частини тіла, але раптом все завмирає. Ілюзіоніст тягне покривало на себе і відходить убік. «Ахххх, — видихає знеможена публіка, — ахххх, аа-аххххх».