Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Нахиляюсь навпочіпки і виймаю з-під ліжка свій мідний pot de chambre [18] Pot de chambre ( фр .) — нічний горщик. з накривкою. Його видовжена форма і носик, що виступає наперед, навіюють мені думки про начиння для сосів [19] Coc ( діал .) — соус. , тож я негайно починаю обмірковувати, що готуватиму нині. Делікатно берусь однією рукою за вигнуте вушко і тихо виходжу на сходи.

Чутно, як Петро вже шліфує в горішній майстерні. Ще й не розвиднілося як слід, а він працює. Вчора ходив чорний, мов ніч (у переносному сенсі, звісно, тому що насправді, коли Петро працює, то сам стає схожим на статую: вкривається шаром білого кам’яного пилу). Мав жаль на себе, бо кучері скорботного янгола справляли враження недостатньо м’яких на вигляд. Раз по раз він доторкався до Аделиного волосся і болісно зціплював зуби, морщив чоло.

«Знову не вдається оживити мармур, Петре?» — запитала я, знаючи, на що наражаюсь.

Петро так глянув на мене, що я аж спітніла. Але посмішка не зникла з мого обличчя. Не так легко мене налякати, Петрику, ні.

Виходжу зі свого покою і зупиняюсь перед дверима Петрової майстерні. На широкі кручені сходи з кованого заліза і тисових дощок починає сіятись бруднаве світанкове світло. Прислухаючись до монотонного шурхотіння, яке долинає з майстерні, я дивлюсь додолу, у колодязь із трьох округлих завитків, оторочених поруччями. З цієї позиції сходи скидаються на водяний вир, який невблаганно тягне на дно. Або на клепсидру, з якої витікає час.

Аделя сказала мені, що поруччя — мов побільшений стократ терновий вінець з уплетеними де-не-де реп’яховими квітами — будить у ній недобрі передчуття. Зводячи віллу й оздоблюючи її всередині, Петро насправді багато переніс туди зі свого цвинтарного світу. Так зрісся з ним за ці роки, що вже не розуміє, чому не повинен різьбити голівки маків, символи вічного сну та спокою, і листя барвінку, що завжди зеленіє, квіти лілеї з вигнутими пелюстками, дубового листя з жолудями.

Я тихо спускаюся вниз, підібравши біля Аделиної спальні її ноцника [20] Ноцник ( діал .) — нічний горщик. .

Ми звикли до цього з дитинства: я піднімалася з постелі перша і спорожнювала нашу спільну посудину. І хоч скільки б Петро тепер із цього кепкував, він не має влади, здатної порушити цей закон. Ми з Аделею були разом задовго до його появи, ще від створення світу. Ще тоді, коли жоден змій не насмілювався вистромити з-під землі своєї підступної голови.

Найбільша поступка, на яку я погодилась, — це осібні ноцники. Не враховуючи, звісно, того, що я перебралась спати до окремого ліжка, поступившись Петрові нагрітим місцем.

Ми з Аделею виросли разом. Завжди були разом, ніколи не розлучались. Навіть у їхню з Петром весільну подорож до Кракова, Будапешта і Відня їздили разом.

Петрові це не подобалось. Він погодився лише після того, як Аделя проплакала кілька ночей поспіль, благаючи, їй було страшно їхати без мене. Впродовж цілого місяця він вдавав, наче мене не існує. Наче не я домовляюсь у готелях, щоб нам з Аделею варили яйця на м’яко, а йому яєць не давали взагалі, не я рано-вранці знаходжу для Аделі на торговиську найсвіжішу та найніжнішу сметанку до кави (у готелях сметанка якщо й була свіжа, то наполовину розріджена водою), не я вкладаю їй волосся, не я готую й чищу її одяг і запинаю на всі ґудзики.

Аделя розповідала мені, опускаючи погляд і шаріючись, як він захоплюється запахом її шкіри. Що нюшить і нюшить, мов мисливський пес, і завмирає, уткнушивсь носом у шию, боляче коле бородою її чутливу шкіру (потім я замащувала червоні пекучі цятки лавандовим кремом, поки Аделя тихо сичала, закусивши нижню губу).

А шкіра Аделина пахла так солодко ніби не тому, що це я готувала їй купіль, що везла з собою ароматні солі й оливи, настояні на травах, які втирала їй у тіло.

Коли в термах у Будапешті, сидячи поміж старих пихатих мадярок, роздутих від води, мов рептилії, Аделя, вбрана у новомодний купальний костюм із коротенькою тунікою до колін, але з закритими шиєю та руками, і з ногами, затягнутими в панчохи для купання, прошепотіла мені на вухо, що Петро просив її зустрітися з ним в одній із зал, але не брати з собою мене, — я проковтнула це, як зіпсований харч. Мені стало зле, одначе я цього не показала. Хоча, коли їх силует зник між колонами, війнувши шовковим шлафроком [21] Шлафрок — домашній халат. , мов павичевим хвостом, мене так замлоїло, що я ледве втрималась, аби не вивернути до купальні те, на що перетворились шницлі, приправлені крихітною ложечкою вогняної ерош пішти [22] Ерош пішта — гострий угорський соус. , запиті келихом шампанського. Мені пригадалась історія, яку розповідав неприємний пан Горовіц, наречений Ґоськи (вона куховарить у судді): йому фіакром розтовкло ногу — «на паштет із зайця» — тож поки лікарі віднімали від тіла ці залишки, Горовіц раптом опритомнів від ліків і побачивши, що кавалок закривавленої ноги лежить у мідниці, водночас гостро відчув, як болить його ця нога, наче досі ще є частиною тіла. Не тіло боліло, хрипів ведмежим голосом Горовіц, пияк над пияками, а нога, яка вже не була мною.