Софія Андрухович - Фелікс Австрія

«Ми її зняли».

«Це я зрозумів. Але навіщо?»

«Ти ж п’ять хвилин тому розмовляв із Іциком, він поніс мезузу до сойфера [64] Сойфер — переписувач священних текстів. ».

«Навіщо?»

«Там стерлась літера, тату».

«Ой, горе, горе!»

«А ти й так кашляєш!»

Цієї ж миті старий зайшовся кашлем, а Цофія, втомлено махнувши в його бік рукою, запросила нас досередини.

«Фрумо! Фрумо! — закричала жінка. — Іди-но сюди, дідові треба дати ліки від кашлю».

Кімната, до якої ми зайшли, служила Баумелям за крамничку. Тут вони продавали тканини і готовий одяг, який пошив батько родини, Мордехай-Лейба Баумель, а ще — мереживо, «шпаніше арбайт», яке плели всі сестри (а їх було семеро) та мати.

Фрума й Авіґаїль, найстарші сестри, змалку були моїми подругами. Ми часто приходили до Баумелів із доктором Анґером, бо свій одяг він доручав шити тільки Мордехаєві. Шив Мордехай і для нас із Аделею, але відколи вона подорослішала, то воліла або замовляти готове Жалодку, який возить товар з Англії та Франції, або шити у кравчині-німкені, пані Шатце з кривими зубами.

А потім, коли вже Аделя вийшла заміж за Петра, коли помер доктор Анґер і Петро почав будувати будинок, він приходив до Баумелів вивчати стелю на їхній веранді, зроблену з розсувних люків: на час свята Суккот ця веранда слугувала родині суккою [65] Сукка ( івр .) — накрите зеленим гіллям тимчасове помешкання, де, згідно з біблійним приписом, євреї повинні проводити свято Суккот. .

Пам’ятаю, пан Баумель схвалив тоді Петрову ідею.

«Людина мусить пам’ятати про зорі», — суворо сказав він.

Батько родини, Мордехай, несучи поперед себе круглий живіт, виходить нас привітати. Він дуже радий мене бачити, запитує, як здоров’я і коли я вже нарешті вийду заміж. Такі у нього жарти. Я шаріюсь, але не ображаюсь: я знаю, що пан Баумель — один із найдобріших чоловіків на всьому світі. Можливо, навіть майже такий, яким був доктор Анґер.

На Фелікса Мордехай дивиться з певною осторогою. Всі ці чутки про крадені у храмах реліквії досі пов’язують у місті із Торном та його трупою.

«Що, справді цей хлопець пролазить у будь-які щілини?» — примружує очі пан Баумель і розгладжує долонею свою опасисту бороду.

«Ну що ви, пане Баумель, — сміюсь я, — подивіться, який він здоровецький! Куди він там пролізе…» — і показово щипаю Фелікса за щоку.

«Страшне лихо, — в очах пана Баумеля розпач і біль. — Такі коштовні, такі дорогі речі! І рімоніми, й торашилди [66] Рімонім — парні прикраси для сувою Тори. Торашилд — срібний щиток, який допомагає швидко знайти те місце у Святому Письмі, яке потрібно читати у певне свято, а також у суботу. , і яади… А в Житомирі з бет-кнесету [67] Бет-кнесет ( івр .) — синагога. вкрали корону Тори! Яке лихо! Який поганий знак! Це для вас, християни, Біблія — просто священна книга. Для нас Тора — жива книга. Ти не можеш просто брати і красти одяг Бога!»

«Та до чого тут дитина! Дай хлопцеві спокій», — кричить на нього пані Баумель і вручає Феліксові велике жовте яблуко.

Пан Баумель похнюплюється і замовкає, а тоді починає вивчати тканину, яку я принесла, і заходиться нестерпним буркотінням. Я знала, що так буде.

«Вей-вей-вей, — хитає головою він, — горе-горе, навіщо купувати таку погану тканину, навіщо платити такі великі гроші за таку погану тканину!»

Врешті, засопівши, він виймає метр і починає обміряти хлопчика. Дім наповнений теплими солодкими пахощами.

«Печете леках [68] Леках — єврейський медовий пиріг. , пані Баумель? — запитую я.

Пані Баумель посміхається.

«Коли ж ви мені відкриєте його таємницю? Хоч як я вже намагалась: терла цедру не так дрібно, борошно пересипала крізь сито рівно сім разів — а все так не виходить, як у вас…» Пані Баумель розчулена:

«Мої дівчата не такі охочі до готування, як ти, Стефцю. А таки відкрию тобі колись таємницю, вір мені, дитино!»

Вона проводить мене анфіладою кімнат до кухні. Я все тут у них знаю: і світлі лляні завіси на вікнах, і ханукії, і красивий мізрах [69] Мізрах — тут: ритуальний килимок, який вішали на східну стіну помешкання. з оленями, зорями й квітами на стіні. Дівчата на кухні перебирають крупи.

«Ви чого так пишно вдягнуті?» — запитую в рум’яних Фруми й Авіґаїль.

«Ну бо, — каже Фрума, — зараз має прийти наречений Авіґаїль. Тому мама пече пляцок».

«Та він мені не наречений, — ще більше червоніє Ава. — Він усім дівчатам подобається. До того ж, кажуть, його мати вибрала вусату Сіді».