Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Якщо не брати до уваги того випадку, коли він так близько підійшов на даху, Фелікс дотримувався зі мною дистанції.

Петро зшив кілька старих шматків шкіри і зробив кулю, тісно набивши її старими шматами. Куля була велика — сягала Феліксові вище колін, але я бачила, як його очі блищали від збудження. Вони йшли надвір — на Липову чи аж до парку Ельжбети — і там кидали кулю одне одному, підгилювали її ногами, катулялись у втомленій осінній траві, вимащуючи одяг і отримуючи потім від мене гарячих прочуханів, бо як я маю прати те болото і сліди від соку трави і як я буду їх лікувати потім — земля ж уже холодна.

Одного разу під час такої забави хтось із них потрапив набитою кулею в голову старій графині з роду Потоцьких і збив їй капелюх разом із перукою. Нам коштувало нелюдських зусиль приховати скандал від Аделі, хоч стара вдова хотіла стерти Петра з Феліксом з лиця землі і навіть апелювала до бурмістра та пана президента окружного суду. Залагодити все Петрові вдалось лише тоді, коли він пообіцяв безкоштовно зробити для покійного графа новий гробівець, бо старий за минулі п’ятдесят років понищився від сонця і дощу.

Петро возив Фелікса бричкою до Тлумача на виставку коней (точніше, кобил), а потім один із них розповідав мені про круглі боки і міцні копита, про пару, яка валить із ніздрів, і про те, як по шкірі тварини пробігає тремтіння, а другий ще раз переживав це все, сидячи з широко розплющеними очима і забувши розжовувати цвібак [61] Цвібак ( діал .) — бісквіт. .

Наступного разу вирушили до Микуличина на запрошення місцевого священика: у гірських лісах розпочалось полювання на оленів. Графові Гойосу пощастило вбити пречудового вісімнадцятирічного красеня.

Фелікс малював потім оленячу голову з великим вологим оком у різних ракурсах.

Петро не шкодував грошей хлопцеві на папір. Часто вони малювали разом, однаково поприкушувавши кінчики язика і забуваючи про все на світі, а я приносила їм по шматку холодного м’яса чи пиріжки з капустою і, поки хлопці жували, піддивлялась на їхні малюнки.

А ще Петро постійно робив Феліксові подарунки — не цукерки чи байґелі, а кондукторський ріжок, збільшувальні скельця чи залізного медичного «пелікана» для виривання зубів.

Знайомий залізничний інженер запросив Петра з Феліксом на демонстрацію чуда техніки: автомата, який видає, якщо вкинути в нього монету, сірники, різноманітні цукерки в картонних коробочках, бруски мила та поштові листівки.

Одного дня до нас прийшов сам поліційний комісар. Він сидів у фотелі і мовчки сьорбав каву, тяжко сопучи. Було видно, що дуже нервує. Витирав спітнілу лисину хустинкою.

«Не маю права того казати, — нарешті промовив він після п’ятдесятого вареника з печінкою (на які таки вдалось його вмовити), — можу навіть мати біду на службі. Але невдовзі до панства прибудуть поважні поліційні та судові урядники, може, навіть жандармерія. Буде хтось із Відня. У Львові триває слідство над тим шахраєм і злочинцем, Торном».

«Над шевальє? Але за що?» — вдавано здивувалась Аделя.

«По три-чотири рази перепродував у різні руки векселі. Геть збанкрутував зі своїм „Колізеєм“. Та які тільки гріхи за ним водяться! Ви ж чули про ті справи з пограбуванням храмів?»

Петро — незворушний, як камінь — все ж закурив у домі: «Але ж давненько нічого такого не ставалось…»

Комісар похитав головою, аж задрижало подвійне підборіддя: «Пане Сколик, вам відомо — чому… Прийдуть по хлопця. Відберуть його у вас».

Коли за комісаром зачинились двері, Петро вхопив мене за плечі: «Ану не реви, Стефо. Роби, як я скажу. Годуй хлопця смальцем і тістом. Хай їсть цілими днями. І ночами. Все буде добре».

Певна, що Петро або здурів, або насміхається з мене, як завжди, я все ж почала пекти і варити, ніби цим могла порятувати життя Феліксові. Петро садив його за стіл, сам сідав поруч і з поважним виглядом запаковував малого книшами, паляничками з бульбою і горіхами, кнедлями зі сливками, галушками зі шкварками, різанцями з шинкою, лазанками з капустою, варениками, гречаними галушками, налисниками з м’ясом, киселями і пудингами, борщами, журом, гороховою і квасолевою юшками, вепровими товчениками, шинкою, запеченою в тісті, салом, кишками і ковбасами, а запивав він це все жирним молоком, м'ясною юшкою та юшкою з печінки.

Всі протести ми придушували. Сльози витирали. Крики тамували. Коли дитина, переївши, блювала — давали відпочити, а тоді знову повертали її за стіл. Зрештою, робили це не тільки біля столу. Я приносила перекуску до ліжка серед ночі. До саду, де вони займалися з Петром. Чи до майстерні. Стежила, щоб не було жодної хвилини, щоб мій Фелікс чогось не жував.