Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Тож коли за півмісяця до нас справді приїхали суворі урядники в чорних ґарнітурах та жандарми у зелених мундирах на чолі з самим генералом жандармерії зі Львова і просто наказали видати їм хлопця, я вивела малого опецька за руку, а Петро, посміхаючись, сказав: «Я б не радив так ризикувати честю королівсько-імператорської армії, доблесні вояки та чесні панове урядники. Ви тільки погляньте на цього цумбуша — таж він навіть до виварки на квашену капусту не влізе. Що вже казати про циліндр ілюзіоніста?»

Тут же нашим гостям було презентовано і названу виварку, і циліндр — я демонстративно допомогла Феліксові вмістити литку в капелюсі, потім ледве напхала циліндр йому на голову, але той застрягнув на розповнілих щоках.

Маленький сухий генерал страшенно розлютився. Він поблискував очима і сичав підлеглим прокляття німецькою мовою. Тут на допомогу прийшла Аделя в білій сукні з відкритими плечами. Вона овіяла генерала фіалковими пахощами і запропонувала йому литовського квасу (холодного, щойно з пивниці).

Генерал дзенькнув шпорами, віддав честь і забрав геть за собою і урядників, і вояків.

Фелікса було врятовано.

І тільки Аделя сказала нам із Петром, що тепер хлопця треба тримати на дієті, бо вона не збирається жити в одному домі з таким грубасом.

Петро приніс коричневого плюшу і білого ситцю, сказав взяти малого і піти з ним до «Гельмана Кона та синів» — зняти мірки й замовити хлопцеві костюм і кілька сорочок.

Фелікс змінився до невпізнаваності. Він виріс і набрав ваги: тепер йому не так легко було зав’язуватись вузлом, та й не у всі шпарини міг пролазити.

Грішним ділом я подумала, що якби тепер Фелікс опинився на вулиці чи знову потрапив у трупу до Торна (ілюзіоністові начебто якось удалося виплутатись зі слідства і навіть знову вирушити на гастролі), то він більше не зміг би заробляти собі на життя. Хіба знову довелось би перестати їсти.

Але він так звик до моїх смачних пляцків і зуп, до м’ясив, накипляків [62] Накипляк ( діал .) — пудинг. і ґалярет. Тепер він справді був циркачем — канатоходцем, який вчився ходити по линві звичного життя. І в мене паморочилось у голові, так я боялась, що він зірветься.

Мій хлопець більше став подібним на звичайну дитину. Рум’янець грав на круглих щоках. Змінився навіть погляд.

Петро вчив Фелікса говорити. Я вперше почула його голос — він сказав «мама» — несучи Аделі нагору нові шовкові нитки для вишивання. Вона зустріла мене у дверях свого покою: сама теж стояла і прислухалась. Посміхнулась до мене, по-змовницьки притулила до губ палець.

Я зауважила, що вона зібрана.

«Кудись ідеш?»

«О, так. Маю справи».

І такий щасливий вигляд. Обличчя аж сяє.

Моя Аделя має свої справи. Ну добре.

Зрештою, я не мала коли думати про її справи. До «Гельмана Кона та синів» я не піду, що мені той Петро. Завжди думає, що знає все краще за мене.

Баумелі живуть неподалік від єврейської лазні. Ми завернули у вузеньку немощену вулицю, з обох боків тісно обліплену біленими будинками з високими дахами, фронтонами, дерев’яними ґанками та ґалереями. Тут і людям не дуже вистачало місця, але дивним чином вся вуличка виявилась заповненою возами, навколо яких кипіло життя: там щось знімали й виносили, а туди, навпаки, завантажували; з одного боку лунала сварка, з другого — сміх, і всюди щось пропонували та продавали.

Фелікс міцніше стиснув мою руку. Ми опинилися в серці єврейського кварталу.

Я завжди приходила сюди у час між ранковою та передвечірньою молитвою.

Ми піднялись сходами догори, на ґанок, на якому сидів старий пожовклий дід — Фейґл Крохмаль, батько Цофії, справді схожий на птаха чи радше його опудало: кістлявий ніс, впалі щоки, завжди заплющені очі — ніколи не відомо було, спить дід чи ні, чи, може, вирушив уже назавжди до Небесного Єрусалима.

Я завмерла над ним, намагаючись розгледіти в пейсах та бороді, які лежали на старечих грудях, бодай натяк на подих. Фелікс втиснувся в мене, тривожно напружившись.

Двостулкові двері з вирізьбленими на них візерунками розчахнулись.

«Стефцю! — радісно вигукнула Цофія Баумель, вистромивши назовні голову в турецькій пов’язці. — Ти прийшла! Яка радість!»

Вона кинула погляд на діда і закричала:

«Тату! Тату! Ти спиш?»

«Не сплю».

«Що робиш?»

«Думаю, де наша мезуза [63] Мезуза — футляр із сувоєм пергаменту зі шкіри кошерної тварини, який містить частину молитовного тексту і кріпиться до зовнішнього боку вхідних дверей єврейського житла. ».