Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Як він залишає сніданок для їмості, загорнувши ринку в кілька рушників, щоб їжа не вистигла. Як, виходячи з дому, прочиняє двері до спальні і милується дружиною, а вона щось муркоче крізь сон і проганяє з обличчя сонячних зайчиків.

Аж коли в кутку нервово зашаруділа й пискнула миша, я повернулась до свого тіла, зрозумівши, що була розсіяна навколо, була повітрям, і стінами, і рамою образа, стала шкаралущею, з якої щодня вилуплюється отець Йосиф — а тепер знову ввібралася у межі своєї шкіри: я — всього лише Стефанія Чорненько.

Надвір я вийшла без плаща і відразу пошкодувала: дзвінкий осінній холод незатишно проник мені під блузку, наповз, немов колюча шкура. Як кольчуга на голе тіло.

Ліхтарник ще не позасвічував ліхтарі. Та, зрештою, у цьому закамарку ліхтарів могло взагалі не бути.

Поки я переливала воду з відра до глиняних глеків, мені здавалось, наче хтось спостерігає з-за вікон: крізь рвучкий вітер причувалось шарудіння, привиділось погойдування фіранки і непевна тінь, що ковзнула за нею.

Нести масивні глеки, по вінця наповнені водою, було незручно й важко. Я йшла малими кроками, боячись розхлюпати бодай краплину. Кожен глек обіймала рукою і притискала собі до боків. Але коли мені на плечі несподівано лягли дві теплі долоні — я не злякалась, не випустила глеків. Просто зупинилась. Стала, як укопана.

«Слава Ісусу Христу, Стефо».

«Слава навіки Богу Святому, отче».

Він відібрав від мене глеки. Я б ніколи не поступилась, але раптом накотила страшенна слабкість, і замлоїло щось, і підкосились ноги. Не могла сковтнути.

«Що, невже і панове твої тут?»

«Тільки пані».

«Пані Аделя не вибігла з мого дому тієї миті, як увійшла?» — він усміхався, але я бачила, що соромиться.

Я поглянула на нього зі співчуттям. І знала, що не мушу нічого пояснювати.

«Іванка не дає ради», — сказав він.

«Мусить берегти сили», — мовила я.

«Я повинен би допомогти їй із господарством».

«Ні, отець не повинні. Хтось інший мусить».

«Ніхто не мусить».

Ми підійшли до порога, я штовхнула двері — і пропустила отця Йосифа в сіни. Зайшла слідом, допомогла поставити глеки на підлогу.

«Я багато думав про тебе», — сказав він у повній темряві. Тільки білки очей Діви Марії світили з образа.

«Я думав про тебе і молився», — сказав він приглушено.

Відчинились двері спальні і звідтіля з’явились Аделя та їмость. Їмость тримала в руці запалену свічку. Затанцювали на стінах тіні. Вздовж лави шмигнула миша.

Аделя була вже повністю зібрана і навіть тримала в руках мій плащ. Вони з Іванкою весело щебетали, як близькі подруги, все не могли припинити своїх збуджених розмов про стержні помади, загорнуті в шовковий папір, і про мило у вигляді квітів та з квітковим запахом.

Поки тривали церемонні й жартівливі запрошення ще залишитись і відмови, виправдання та обіцянки, я стояла, втупившись поглядом у підлогу, аж поки Аделя не штовхнула мене в плече.

«Стефко, ти бачила, що твоя пані за тобою одяг носить? А ти ще досі не готова. Схоже, додому ми потрапимо не раніше півночі».

Вже допомагаючи нам всістись до фіакра, отець Йосиф простягнув Аделі той злощасний гребінь із цикадою. Удруге.

«Вдруге!» — гнівно вигукнула Аделя.

«Прошу більше не робити цього, моя пані», — схилив голову Йосиф.

Аделя, не дивлячись, схопила прикрасу кінчиками пальців і тицьнула мені.

«Ви пам’ятаєте, отче, про що ми домовились?» — запитала вона його з притиском.

«Аякже».

«Умова?»

«Умова».

У вечоровій темряві кінські копита лунко зацокали по бруківці.

«А про що ви домовилися з отцем Йосифом, Аделько?» — старанно вдаючи байдужість, запитала я.

«А, так», — вона навіть не відвела обличчя від вікна, ніби мусила конче побачити цієї миті Вірменську церкву. Наша дрожка якраз проминала ратушу: ринок яскраво освітлювали ліхтарі, під круглою голівкою одного з невисоких кленів, посаджених по периметру, хрипко і непристойно реготала якась жінка.

Аделя ще кілька хвилин нічого не казала, прислухаючись до того, що відбувалось: сюрчали свистки поліцаїв, з вікон кам’яниць на адресу нещасної лились прокльони.

Врешті, коли ринок залишився вже позаду і ми наближались до площі Міцкевича, Аделя неохоче промовила:

«Домовились, що він за мене буде молитись».

Петро — тільки для того, щоб мене рознервувати — взявся за Фелікса.

Це почалося з того, що хлопець зацікавився Петровим камінням: підлазить нишком, коли Петро щось креслить у своїй майстерні нагорі чи ходить із долотом навколо кам’яної брили в глибині саду, поцяткувавши її, понатягувавши на ній складну сітку з ниток.