Софія Андрухович - Фелікс Австрія

«Ми вже собі, мабуть, підемо, — Аделя навіть спромоглась видушити з себе стриману посмішку, — не хочемо їмості завертати голови».

Іванка кинулась до Аделі на шию і притиснулась щокою їй до грудей: «Прошу, прошу, пані Адельцю, не йдіть! Мені так соромно, так прикро, що я не змогла пані гідно прийняти! Але хіба ж я винна, що мій чоловік не хоче погодитись і найняти для мене якусь помічницю, а сам він цілими днями висиджує у тій каплиці при карному домі, і так неохоче повертає додому, пізно вночі, коли вже й сам не має сили наводити тут лад, приносить щось із в’язничної кухні чи з того, що жертвують люди — тим то я й харчуюсь. А вранці він вирушає знову, ще поки я міцно сплю… Кажу йому, що не можу жити в такому безладі й бруді, а він дорікає, що я забагато уваги приділяю неважливим, показним речам. Каже, щоб я просто молилась, щоб більше бувала на повітрі, щоб ходила до Будинку старців і калік, чи до сиротинця для дівчат, чи ще куди…» — і вона зайшлась риданнями, анітрохи себе не стримуючи, незважаючи на те, що Аделя намагалась досить грубо від неї вивільнитись, дивилася на мене нажахано широко розплющеними очима, всім своїм виглядом просячи забрати геть від неї емоційну їмость.

«Ох, як пані Адельця пахнуть! Як князівна, квітка, справжня аристократка! — їмость відірвала розпухле обличчя від зіпсованої Аделиної сукні і зазирнула їй в очі. — Як би я хотіла бути схожою на пані! Що це за аромат, прошу пані?»

« Treffle incarnate », — милостиво відповіла Аделя, збита з пантелику такою нестримною поведінкою.

«О! Конюшина! Ну звісно! Куплена вочевидь у магістра фармації пана Бібрінґа, не інакше. Аромат відразу видався мені знайомим, бо я часто приходжу до пана Максимільяна — у нього завше є щось цікаве для таких легковажних пань, як я чи пані Аделя», — і вона, по-змовницьки підморгнувши, потягнула Аделю геть із кухні. Зметикувавши, що йдуть вони на терасу, я рушила слідом, несучи таріль з грушами, мед і глек із малиновою водою.

Іванка, йдучи, не припиняла торохтіти, не даючи Аделі жодної можливості для відступу:

«Мене у Бібрінґа знають як облуплену. Щойно я туди заходжу, як переді мною відразу виставляють ті солодкі пудрові „Фіалки“, дзвінкі „Каллісто“, іскристий „Яблучний цвіт“… А цікаво, чи відгадаю я, якою пудрою пані Аделя користується? Шкіра просто бездоганна! Як шовк! Як порцеляна! Як алебастр! То що це — „ Eximia “ чи „ Bourjois “?»

«Це жирна пудра, куплена у доктора Бейля на площі Ринок, дорога їмосте», — уже радше поблажливим тоном відповіла Аделя.

Ми ввійшли на терасу з великими вікнами, крізь які лилось осіннє призахідне сонце, напуваючи собою все ті ж різьблені меблі. Перед нами розкинувся старий фруктовий садок, який ще тільки частково обтрусив із себе листя і тому грав гарячими барвами. У цьому багрянці й золоті пилюка вже не здавалась такою нестерпною, навпаки — порошинки кружляли в розігрітому повітрі та іскрились, наче коштовності. Тут ми втрьох сіли навколо столу і, втопивши погляди в нерухоме жовтневе повітря саду, поволі їли скибки груш із медом. Навіть їмость замовкла і дала можливість зібратися з думками.

Страшна туга накотила на мене. Отець Йосиф у моїй уяві завжди малювався тільки серед білосніжних хмар, серед найчистіших запахів ладану й мира. Його присутність, погляд і голос самі по собі наводили лад як серед речей, так і в людських душах. Дотик його рук лікував від будь-якої печалі й недуги. Милосердя його діяло, як знеболювальні ліки на смертельно хворого.

Я пригадала ті його цілющі обійми, коли він порятував мене від двох вояків, а потім — від власних спогадів. Як я заливалась слізьми, огорнута білим фелоном, зітканим з небесного повітря, пронизаним співом ангелів. Ніколи раніше я не молилась, ніколи не думала стільки про Бога, не ходила до храму (ні до Аделиного костелу, ні до своєї катедри), поки не з’явився у моєму житті отець Йосиф. З цієї миті я виразно відчула, як гойдаюсь серед зірок на небесній гойдалці й кінчиками мештів торкаюсь рогатого місяця.

Навіть Аделя відчувала, ким є насправді отець Йосиф. Уніатський священик раптом став для неї таким важливим, вона запалала до нього такою глибокою симпатією, що аж готова була провадити спільні релігійні бесіди і — ось, будь ласка, річ нечувана! — приходити з візитом до його дружини.

Повернувшись думками до Іванки, я відчула нескінченне безсилля. Вона пожадливо жувала грушки, вимастивши підборіддя медом, при цьому невидючим поглядом втупившись у садок, як на порожній аркуш паперу. Іронія, але на руках її пучнявіли вени, немов у спрацьованої прачки. Вона широко роздувала ніздрі й сопіла, як втомлена старша пані.