Софія Андрухович - Фелікс Австрія

А вже Аделя як напарадилась! Сукня ніжно-бузкового кольору у грецькому стилі, з вишитими власноруч вставками, стягнута тонким пасочком під самими грудьми, мереживні нові рукавички, капелюх з фіолетовою пір’їною. Я цілий ранок плела їй на голові корону з волосся.

«А ти, Стефцю, зроби собі такий звиклий вузол на потилиці, бо тобі так найбільше личить», — лагідно проказала вона, обертаючись перед люстром. А тоді вийняла щось зі свого пуделка з прикрасами і простягнула мені: то був її тризубий гребінець із хрому і тонкого кольорового скла — цикада на гілці з вишневим цвітом. І хоч як я не впиралась, та вона таки впхала мені його у волосся (так міцно, що мені аж сльози з очей від болю бризнули).

І от, зійшовши на хідник із фаетона (дрожкар всю дорогу розповідав нам про нічну бійку візників із поліціянтами на Сапіжинській) і трохи піднявшись вузькою вуличкою догори, ми опинились зовсім не там, де очікували.

«Думала я, це буде якась пристойніша кам’яниця», — розгублено проказала Аделя, роздивляючись просту дерев’яну загорожу, всю зарослу якимось страшним покрученим чорним бадиллям.

Перехняблена хвіртка не зачинялась — отвір зяяв, як рот дурного Юзя. Подвір’я, чорне від збитої під ногами куряви, було завалене дрантивими діжками і дошками, старими цебрами й невідомо яким страшним лахміттям. Під однією з цих куп сміття пищали кошенята — ще сліпі, кістляві, нещасні.

«Прошу, прошу заходити!» — на порозі хати з’явилась Іванка: вбрана у ту ж сукню, в якій була у нас на гостині. Вона здавалась трохи заспаною, важкі повіки з густими віями ніби хотіли прилипнути до ніжних тіней, що залягали під її очима. Світла шкіра, трохи поцяткована ластовинням, мерехтіла вологим сяйвом. Косу Іванка заплітала ще ніби передвчора, така вона була покуйовджена і розтріпана — аж незручно було се спостерігати.

Аделя увійшла до сіней перша. Іванка кинулась, було, її цілувати, але Аделя делікатно стримала її за плечі, привітно зазирнула в обличчя і потисла руку.

«Бачу, дорогенька їмость дуже добре маються, — промовила вона солодким голосом. — А ми принесли для пані гостинці. Де можна покласти?»

Я показала Іванці кошика з гостинцями: малиновий сік, грушки, лікувальний мед із гірських трав — усе від тих ґаздів, від яких я для нас завжди купую. І ґалярета з дрібного рожевого винограду (5 кг — один злотий ринський), яку я сама варила.

«То ходіть сюди, до кухні, — весело махнула рукою Іванка. — Добре, що принесли якусь провізію, бо я, правду кажучи, не хотіла йти на ринок, не мала охоти. Чекала, аж отець Йосиф, може, щось би приніс».

«Чи можна десь скинути плащі?» — запитала Аделя. А я вже знала, що всередині вона вся кипить.

Іванка, розгублена, звела брови.

«Е-е-е… Ну прошу, звісно — можна тут, на канапі…»

Вона штовхнула облущені двері і запросила нас увійти.

Лелечко, що там діялось: відразу впало в очі розстелене ліжко, і постіль на ньому справляла враження дуже несвіжої, аж жовтавої — і не знаю, чи то вже мої вигадки, але я відчула спертий недобрий запах, який буває, коли людина довго ходить в тому самому спідньому, без зміни, і страшно пітніє. І спіднє тут було: звисало зі спинок фотеля, лежало під круглим столиком на дерев’яній підлозі: якісь грубі панчохи з продертими п’ятами, зім’яті панталони й сорочки з потемнілими підпахвами й комірами.

А поруч із ліжком — іконостас, свічки, вервички, молитовники.

«Перепрошую вас за безлад, — трохи почервоніла Іванка, від чого стала ще милішою. — Страх, що у мене тут діється. Але я зовсім не надаюсь до ведення господарства — вже покинула навіть старатись. З тим нічого у мене не виходить».

«Ох, ну певно, що так. То було б навіть непристойно. Але їмості треба найняти собі службу», — розмірено це вимовляючи, Аделя примощувала свого плаща на дерев’яному різьбленому стільці, що стояв посеред покою, як розгублений кінь.

Я пильніше розглянулась навколо, намагаючись не зважати на хаос і бруд: помешкання було обставлене красивими меблями в гуцульському стилі — масивними, порядними, з теплої сосни. Дві скрині, шафа з люстром, ліжко, стільці, круглий столик на одній опорі з павукоподібними ніжками, все прикрашене різьбленими візерунками, чорними від втертого у них вугілля: кривульками, пасочками, рєсками, головкатими, деревцями, колосками, сливками, кучерями, ружами, інкрустованими деревом різних порід, білим та блакитним бісером, перламутровими пластинами слонової кістки. На підлозі — ткані килимки, на краю ліжка — кубло з сірого ворсистого ліжника.