Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Далі — подорож до Сан-Франциско: театр « Standard » має лиху славу через своїх «нескромних та недостойних» танцівниць канкану — спробуй їх переплюнь.

Ореґон, Британська Колумбія, Сент-Луїс, Чикаго, Нью-Йорк. Новий світ — блискучий і безкрайній: Торна тут не покидає відчуття, що життя можна почати з початку, від завтра припинити обманювати і почати молитись. Тут пахне новенькою шкіряною оббивкою, тут хочеться мріяти сміливіше.

Дехто з трупи покидає Торна, залишившись у місті, будинки якого сягають хмар.

Але Ернест повертається до Європи. У Відні на нього чекає новий спалах слави: 209 успішних виступів — день за днем, без жодного пропуску — переповнених залів, гучних овацій. Торн по черзі виконує то «Годину у Країні чудес», то «Шість сенсаційних ілюзій за 20 хвилин», що закінчуються дивовижною цікавинкою, цвяхом програми під назвою « Illusion: Das Mahatma-Wunder von Benares der Madame Blawatzka ».

У 1896-му Торн прибуває на «Виставку Тисячоліття» до Будапешта, де вирішує ризикнути і примножити свої статки. Здавалось, він так добре приручив успіх, що той невід’ємний від шевальє, як його власна паперова тінь. Отож Ернест прибирає до рук усі розважальні сцени, зали й театри і стає Головним Розпорядником. Це виявляється помилкою: «Ви ж не можете однаково досконало підтримувати порядок у двох домах, панно Чорненько».

Торн втрачає майже все своє багатство, чесно зароблене мистецтвом вводити людей в оману. Він сподівається ще виправити цю помилку, вирушає до Лемберґа і вкладає те, що залишилось, у заснування великого театру на вулиці Сонячній — «Колізею», розташованого поруч з Єврейським театром родини Гімпель.

Ми опиняємось у паперовому шатрі. Разить очі від нестерпного блиску скляних куль, що розгойдуються під стелею. Стеля поділена на сеґменти, прикрашені візерунками; вони звиваються, проливаючись у круглі затемнені ложі, пучнявіють ліпниною, стікають додолу колонами. Шурхотять важкі завіси, відкриваючи китайську пагоду посеред напівкруглої сцени.

У повітрі висить паперова фігурка Фелікса.

Кишеня, до якої я кілька хвилин тому заховала клаптик паперу, порожня. Я не знаю, як таке могло статись.

Торн хижо шкіриться.

«Кожен отримує те, що хоче, кожен має таку любов, якої прагне. Хтось народився панею — хтось служницею, і служниця була б нещаслива здобути волю від пані. Пані любить у той спосіб, що приймає від служниці її служіння, і таким чином робить служницю щасливою, саму її перетворює на пані — у цьому чарівному палаці. Хоча й палац цей, який є водночас кораблем, далеким островом, венецьким палаццо, римським храмом — може бути страшною в’язницею, як в’язницею може бути — і буває — сама любов. Хтось любить їжею, хтось — каменем, хтось — молитвою», — Торн замовкає і пронизливо дивиться мені просто в очі. Я точно знаю: він говорить про отця Йосифа.

За мить шевальє продовжує, дуже тихо, ледь чутно: «Але любити Фелікса — це ніби перетворити їжу на камінь, ніби замість їжі їсти молитву. Любити Фелікса — витрачати себе в нікуди».

Він різко підводиться і по-діловому промовляє до Петра: «Я пропоную вам тисячу ринських за хлопця».

«Ми погоджуємось», — спокійно каже Аделя, сьорбаючи гербату.

«Навіщо він вам? Чому вас так на ньому зациклило?» — вигукує Петро.

«Я пояснив панові: векселі, борги, відсотки. Іпотека. Мене вже не врятує навіть продаж „Колізею“».

«А хлопець особливий, він пролазить у найвужчі шпаринки, його не зупинять зачинені двері та високі мури, — іронічно продовжує Петро. — Він може виносити з кам’яниць різні коштовні дрібнички. Може проникати до храмів — там є чим поживитись».

«Ми погоджуємось на вашу пропозицію, шевальє», — повторила Аделя, підводячись і подаючи йому руку.

Цієї миті у мене стався приступ. Один із тих приступів, коли жовтіє в очах, страшне гудіння наповнює вуха, а черепну чашку починає болісно розпирати. І я тоді вже не Стефа Чорненько, не покірна і тиха служниця, яка жвиндить, але робить, і не абияк, а ліпше від найліпшого, навіть якщо їй гірко і нестерпно, і сльози застилають обличчя, а в грудях пече, як на розжареній пательні. Не знаю, хто я тоді і хто мною водить, який нечистий, не пам’ятаю себе: стаю, як набита соломою лялька, як рибина, приголомшена обухом. У таких станах я можу скоїти щось страшне: щось закричати дурним голосом, вдарити саму себе головою до стіни на очах у інших, можу вилити свіжу страву на долівку або комусь на вбрання, тріпнути Фелікса по потилиці.