Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Петро несміливо прокашлявся і пробубонів собі під ніс:

«З тою політикою, прошу пана, то дуже цікава річ. Бо, власне, сьогодні рано-вранці мені довелось прочитати в газеті, наче Росія наполягає на тому, щоб інтервенцію до Китаю ніхто не смів розглядати як війну, бо всі дії робились і робляться тільки для придушення повстання, себто з найкращими сусідськими намірами, а єдиною метою воєнних дій є досягнення якнайшвидшого порозуміння з китайським урядом».

«Це так, — погодився Торн. — Великі світові держави захищають у Китаї жменьку тих китайців, яким самі ж нав’язали християнську релігію та європейські інтереси, від повсталих китайців, котрі прагнуть сповідувати свої тисячолітні вірування. Невже ви заперечите, що Європою, Америкою та Росією в цьому випадку керують не турбота і любов до ближнього?»

Його променисті очі мружились, а вуса і борода ворушились, немов живі.

«Любов — це єдиний вияв магії в нашому світі, схожому на холодний годинниковий механізм. Без любові всі ці металеві коліщатка швидко заржавіли б і покришились. Але ж ні — вони цокотять і обертаються, приводять в рух одне одного, хоч би вже й самі того не хотіли. По колу, по колу ганяє цей світ за власним обскубаним хвостом, до якого вуличні бешкетники причепили деренчливе залізяччя… — Торн обвів нас трьох поглядом, схожий на хитрого лиса над свіжою здобиччю, якому паща наповнилась слиною від передчуття трапези. — Ніколи не перестану чудуватися з того, як глибоко проросла в людській істоті любов. Вона, видно, є ще одним невидимим хребтом людини, бо без неї ми не годні здійснювати навіть найпримітивніших дій. От прошу — хіба ті кармонадлі були б такі пишні без любові? Розжовуєш цей соковитий, цей ароматний шматочок — і слина твоя розмішується з правдивим соком любові, і її магія всякає тобі в кров. Любов буває неможливо носити в собі. Іноді вона важка, густа і темна, як віз із вугіллям — хлоп вивантажує його шуфлю [56] Шуфля ( діал .) — лопата, переважно совкова. за шуфлею, а вантаж не зменшується, і тільки чорний пил ядучою хмарою стоїть у повітрі і не дає дихати… Тоді мусиш драїти долівку, пуцувати скло, чистити срібло — так, панночко Чорненько? Аби якось то витримати, аби не вдушитись… А часом розпирає зсередини золотим світлом, пурханням пташиної зграї, вибухом шампана — і тоді мусиш пекти і варити, місити, готувати, різати, сікти, солити, завивати і скручувати, аби бодай трохи вивільнитись від того шаленства, від солодкого очманіння. Чи добре я все кажу, панно Стефо?»

Я вирішила промовчати, але й так певна, що ефект від цих слів легко можна було відчитати на моєму обличчі. Цей спритний і облудний шарлатан звідкілясь достеменно знав усе, чим я живу. Відколи це кожен зустрічний може читати мене, як відкриту книгу? Спершу отець Йосиф, тепер шевальє Торн. Хоча що це я — ні, отець Йосиф не «кожен зустрічний», о ні.

«Та що ж це ти посміхаєшся, ніби слаба на голову, Стефко?» — Аделин голос — як цебро холодної води. Я здригнулась: «Подаватиму десерт, прошу пані», — і вислизнула за двері.

За кільканадцять хвилин я повернулася з тацею солодкого тіста. Торн заплескав у долоні, як мала дитина, а тоді, схилившись над столом, заваленим паперовими фігурками, які він без упину складав, легко дмухнув. Паперові птахи, квіти й метелики закружляли у повітрі, а тоді осіли на підлогу. Коли я розілляла до щокатих горняток із баденської порцеляни міцну чорну гербату, він уже напихався маківником — чорна борода була засипана змеленим на пудру цукром.

«Пані Сколик, але ж я вкраду у вас цю служницю, — зареготав він, і я побачила, що між зубами у нього аж чорно від маку. У кожній руці Торн тримав по масному пундику з рожею. — Бо як же мені жити далі без цих смаколиків? Навіщо мені далі жити?»

Аделя і Петро здивовано переводили погляд із нього на мене.

«Панове господарі, чи розумієте ви, — продовжував далі Торн, навіть не намагаючись приховувати свого посполитого цямкання, — яке щастя вам випало? Мати служницю, переповнену такою любов’ю! Повірте, я знаю, про що говорю. Я теж дещо вмію».

І шевальє розповів нам свою історію. Оповідь він ілюстрував фігурками з паперу: ось серед пундиків і горняток (на березі річки Сян) виросло строкате ярмаркове місто Ярослав, де 1853 року народився Мойсей-Авраам Торн, син успішного торговця пряжею. Коли Мойсееві виповнилось десять років, сталась подія, яка різко змінила наперед визначений напрям хлопцевого життя і перекреслила плани його батька передати своє ремесло синові у спадок. Маестро Сімонеллі, мандрівний маг, демонстрував чудеса на збитій із неструганих дощок маленькій сцені у розпал осіннього ярмарку. Того вечора Мойсей повернувся додому, знаючи, що купцем йому вже ніколи не стати.