Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Аделя щебетала, мов заворожена — і я не годна була зрозуміти, чи це Торн вплинув на неї своїми магічними штучками, чи вона, за своєю звичкою кокетки, намагається заманити його у власні тенета.

Ці думки витверезили мене — і тут же на зміну п’янкому станові мене охопило побоювання за Фелікса: адже Торн явно прийшов по нього, не інакше. Малому загрожувала небезпека!

Я кинулась на кухню, зазирнула у всі звичні місця й шпарини — Фелікса ніде не було. Шепотіла, кликала його, мало не плачучи, — тиша і пустка, жодного сліду хлопчика, наче й не з’являвся він тут ніколи.

Кинулась сходами до Петра — той якраз малював ескіз нового гробівця (хрест, густо оповитий плющем, покинуте пташине гніздо з пір’їнами в ньому — з певного часу Петро не міг наважитись різьбити постаті людей та ангелів).

«Стефо, що сталось? Пожежа?»

«Торн прийшов, — видихнула я. — Фелікс зник».

Петро кілька хвиль дивився на мене мовчки, тоді встав і рушив до дверей.

«Чекай, — зупинила його я і метнулась до шафи. — Свіжу сорочку вбери».

Петро слухняно скорився.

«Дитину знайди», — суворо кинув мені, поки я застібала ґудзики.

«Знайди! — засичала я, хижо на нього витріщившись. — Ти ніби не знаєш, як той малий кльоцок вміє ховатись. Де я його тобі тепер знайду! Аделя наказала мені ще й гощення нести…»

Петро почухав підборіддя.

«То й добре, — сказав мені набагато спокійніше. — Не шукай його. Так буде безпечніше. Роби, що Аделя сказала».

Я фоскнула [52] Фоскати — фиркати. і побігла додолу сходами поперед нього на кухню. Петро, не поспішаючи, спустився і рушив до салону. Розмелюючи в млинку кавові зерна, я чула, як екзальтовано Аделя вигукує щось до Петра, а шевальє знову починає знайомство. Чула здивований голос мого господаря, їхнє приглушене бубоніння, а сама гарячково думала: чим же гостити пана Торна. Застали мене нині панове зненацька, я не сподівалась.

А тому, вирішила я, будемо обходитись тим малим, що маємо.

Постановивши так, я вийняла з п’єца виварку, в якій, іще теплі, лежали рядками голубці з тертою бульбою — рівненькі та круглобокі, мов поросята. Швиденько загріла до хрумкої іржавої скоринки кілька кілець кишки, а після них — учорашні кармонадлі [53] Кармонадлі — відбивні. . У ту мить, коли я краяла шинку і сальцесон, до кухні увійшов Торн.

«Ммм, які смакоти, панно Чорненько!» — він схопив своїми вузькими пещеними долонями мою руку, вимащену смальцем, і ґалантно дзьобнув кінчиком носа.

«Та що це…» — я вирвала руку, витираючи її об спідницю, і відскочила від нього, ніби вжалена.

Торн, ані на мить не знітившись, не сфруструвавшись від такої пікантерії, розглядав моє королівство — аж надто зацікавлено та пильно, чого я спершу не зауважила, приходячи до тями після його химерної ескапади. Малими неспішними кроками він вимірював кухню, пильно приглядаючись до дзбанів, слоїків, мисок та мішків, нахилявся до самої підлоги, інспектуючи долівку під лавами і столом; вистукував кахлі п’єца і стіни, висував шухлядки, відчиняв дверцята буфета, навіть підняв порцелянову накривку цукернички — але з кожною хвилиною вигляд його робився дедалі піснішим. Фелікса шевальє не знаходив.

«Пані Аделя розповідала мені, — вів він при цьому світську бесіду, — що ви, панночко Чорненько, розгадали одну з моїх ілюзій. Гостроту вашого розуму відразу пізнати на обличчі, цього я не приховую. І з панею вам пощастило — так цінувати свою служницю!»

«То правда, пане, — видобула з себе я. — Негоже було б скаржитись».

Торн узяв із тареля плястерок [54] Плястерок ( діал .) — тонкий шматок, скибка. шинки і вкинув собі до рота.

«То, панно Чорненько, чи бажаєте ви знати таємницю людей, що сидять на повітрі?»

Мені пригадався виступ Торнових акторів на Сильвестра — крихітне дитя, що зав’язувало своє тільце ґудзом і вміщалось у циліндрі (а тепер виявилось хлопчиком, який живе в нашому домі і тепер ховається в якійсь шпарці від хижого ілюзіоніста), химерні танці набитих клоччям опудал і старіння людини, що відбувалось на очах у глядачів. Мене раптом затрясло, гірка слина наповнила рот, а в очах зробилося жовто: знову і знову я чула у вухах харчання і хрип старої людини, що сиділа на самому повітрі, і бачила, як порохнявим мішком її тіло гепає долу, позбувшись духа.

Торн пильно стежив за емоціями на моєму обличчі — те, що він бачив, здавалось, невимовно його тішило.

«Панно Чорненько, чи відомо вам, що все наше життя — це ілюзія? — промуркотів він, торкаючись навіщось моєї щоки кінчиками пальців. — Проте найприємнішою ілюзією є магія», — закінчив шевальє своє повідомлення і показав прозорий шматочок цибулі, що приклеївся до мого обличчя.